Fata morgana
Шрифт:
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
– Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi…
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
– Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
– Не слухай, бо сало потонша з досади.
– Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.
– Бiдний розкидає, а багатий збирає.
– Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…
– Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
– На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
– I Прокiп такої думки.
– Не можна гаяти часу.
– А де?
– Може, у лiсi, по той бiк балки.
– Ямищан кличте.
– Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
– Постiй, я щось покажу…
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
– Що там? Показуй.
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
– Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
– "Земля i вол…"
– Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
– Я так… Як буде треба… Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.
Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
– Хто там прийшов?
– Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
– Хто там?
– Не бiйтесь. Свої…
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.
Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.
– Чого мовчать? Нехай говорять…
– Говорiть… говорiть…
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами.
Земля - дар божий, як повiтря, як сонце…
Земля для всiх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, i є убогий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги… Тiльки свої чотири кiнцi…
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна… А пан те бачить i наганяє цiну…"
"Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш…"
"Однаково гинеш… Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця… А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш…"
"Страшна видима смерть…"
Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв… Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не заробили собi землi?..
I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як має що боронити…"
"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля…"
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
– Мовчи, заважаєш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.
– Люди, християни!
– Хто там говорить?
– А хто його знає…
– Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо великої милостi й справедливостi.
– Вiд кого?
– Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
– Нема терпцю! Урвався…