Чтение онлайн

Ніла і її старша сестра, стояли неподалік дверей, і чули всю розмову. Та навіть голосу боялися подати. З усього було видно, що дівчата були залякані своєю опікункою. На єдине на що вони зважились без дозволу, це привітатися з гостями.

– -- Ну, і що там про спадок?
– -- не запропонувавши навіть присісти, знову запитала господиня.

– -- А заповіла Наріта, опіку над своїми дочками, Луною і Нілою, нам.
– -- Раніше за інших, обізвалась Хета.

– -- Кому це, « вам»?
– -- виставивши у перед свої величезні груди, пішла у наступ на жрицю господиня.

– -- Мені і моєму чоловікові Плато.
– -- не поступилась і на крок Хета.

– -- А де ви були стільки часу? Я їх годувала, одягала, витрачалась на ліки, а ви взялись хтозна звідки, і хочете отак, без документу їх забрати? Не віддам!
– -- тримала оборону жінка.

Поки Хета і господиня сперечалися, чарівник злегка почаклував, і в його руках з'явився свиток. Це був Нарітин заповіт, в якому було записано все те, про що тільки но сказала Хета. Карол простяг його опікунці дітей. Жінка повертіла документ у руках. Було очевидно що вона не вміє читати, та свиток з печаткою справив на неї враження. І все ж, вона не хотіла відступати.

– -- А хто мені оплатить збитки?

Чарівник висипав на стіл купу золотих монет. Господиня на якусь мить втратила дар мови, і хутко накрила гроші ганчіркою. Потім підійшла до дівчаток, і штовхнула їх в бік Хети.

– -- Забирайте. Мені менше мороки.

Хета взяла сестричок за руки і вивила з будинку. Мандрівники пішли не попрощавшись. Та жінка не звернула на це ніякої уваги. Вона закрила двері на засув, і взялась рахувати гроші…

– -- Ви справді друзі нашої мами?
– -- Несміливо запитала Луна.

Бідолашні діти так настраждалися, що вже нікому не вірили. Вони розуміли, що становище в них безвихідне, та все ж сподівалися на краще. Хета зупинилася, присіла на в почіпки перед дітьми, і погладила по голівках. Її очі сяяли добротою і ніжністю.

– -- Не бійтеся нас, маленькі. Більше ніхто вас не образить. Ваша мама була нам справжнім другом. Ми поважали і любили її. І нікому не дозволимо знущатися з її донечок. Поки ви ще маленькі, я і мій чоловік візьмемо вас до себе, і спробуємо стати для вас гарними батьками. А коли ви підростите, то самі вирішите як вам краще бути.

Старша з дівчаток обійняла жрицю за шию, менша теж прослідувала її прикладу. Хета аж сяяла від щастя. Не менш щасливим був і Плато, нарешті в них буде справжня родина!

У замку Орнагула на мандрівників чикали Мілена і Тума. Весь час поки чоловіки займалися пошуком дітей, вони доглядали за хворим чародієм. Орнагул згасав на очах, та все ж намагався триматися в цьому світі. Він дуже хотів дочекатися повернення Карола і Теймура. Ці кілька тижнів виявилися для подруг за надто, емоційно, важкими. Вони майже не розмовляли одна з одною. Тума постійно картала себе за ту, здавалось маленьку необачність, що привела до таких страшних наслідків, а Мілена, хоч і розуміла що Туминої провини в цьому немає, не знала як розрадити подругу, і лише здаля спостерігала за її стражданнями. Лише час від часу, жінки виходили на стіни заму і спостерігали за обрієм, сподіваючись побачити там корабель. Ось і сьогодні вони разом піднялись на стіну. Море було бурхливе і непривітне. Важкі хвилі розбивалися об скелясті береги, розкидаючи пінні бризки на всі боки. Вітер рвав на жінках одяг, і зривав з голови хустки. Та вони продовжували стояти і чикати на диво. Може саме сьогодні, в такий похмурий день, Боги Світла і Добра посміхнуться до них, і їхні кохані, разом з дітьми, повернуться додому. Раптом Тума повернулась обличчям до подруги, і дивлячись просто їй в очі, спитала:

– -- Ти ненавидиш мене?

Мілена аж здригнулась від такого питання.

– -- Ну що ти вигадуєш? За що мені, тебе ненавидіти?

– -- За те, що сталося.

– -- В цьому немає твоєї провини. Карол, тобі ж, усе пояснив.

– -- Але, якби я не зняла медальйона, Федія була б з вами.

– -- Але загинули б ти і Севіла. Хіба ми були б тоді щасливіші? Теймур і Карол повернуть дітей, ось побачиш! Все знову буде добре. В цьому замку знову пануватиме радість і … Корабель!

– -- Що?
– -- не зрозуміла Тума.

Мілена простягла руку в бік моря:

– -- Корабель! Вони повертаються!

Жінки кинулися по сходах вниз. Вони бігли до порту тримаючись за руки.

– -- Тільки б все було добре. Тільки б вони знайшли їх.
– -- шепотіла сама до себе Тума.

На березі зібралось багато народу. Хтось зі старих моряків висказав свою думку:

– -- Вони сьогодні не зможуть причалити. Хвилі дуже високі.

– -- Так. Можуть розбитись об скелі.
– -- підтримав його інший.

– -- Що, ніяк не зможуть?
– -- в розпачі, спитала Мілена.

Старий моряк здвигнув плечима.

– -- Хоч би, яким вправним був капітан, це небезпечно.

На «Севілі» теж розуміли, що з непогодою шуткувати не можна.

– -- Доведеться зачекати, поки хвилі стихнуть.
– -- пояснив ситуацію капітан Пек.

– -- Як шкода.
– -- зажурено зітхнула Тума.
– -- До мами так близько, а побачити я її не можу.

– -- Так. Це очікування мені теж здається довшим, за роки, що ми провели на Планеті мертвих.
– -- погодилась з нею Федія.

– -- Дівчатка, а що це у вас, такий сумний вигляд.
– -- спитав Карол заглянувши до них у каюту.

– -- Негода, тату.
– -- у розпачі пояснила Федія.
– -- Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!

– -- Соромно доню.
– -- вдавано сердито сказав Карол.

– -- Що, «соромно»?
– -- не зрозуміла його дочка.

– -- Соромно забувати, що твій батько чарівник.

Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.

– -- То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане?
– -- спитала Севіла.

– -- Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.

З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.

– -- Це наші!
– -- першою здогадалась Мілена.
– -- Швидше біжімо додому.

– -- О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні.
– -- скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.

Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова: