Чтение онлайн

– -- А в мене, є мама?
– -- спитала Севіла у свого батька.

– -- Так. Вона чикає на тебе. Тому нам, як найшвидше потрібно вибратись з відси.

– -- Навколо повно загонів охорони. Вони шукають дівчат.
– -- обізвалась Наріта.
– -- Нам необхідно сховатися під землею, поки не пройде церемонія вшанування божества. Сховком ми обрали шахту, в якій було сховано чаклунський камінь. На ньому є напис, що розповідає як можна знищіти Магру.

– -- Ми чули про цей камінь. Поспішимо його відшукати, поки в нас є така можливість.

Маленький загін рушив до скам'янілого лісу. Севіла міцно тримала батька за руку, наче боялася знову його загубити. Федії теж хотілося прихилитися до свого татуся, та її впертий і норовливий характер не давав їй цього зробити. Наріта бачила це, і ледь стримувала сльози. Вона обережно наблизилась до Карола, і тихо щоб її не почула дівчина, сказала:

– -- Луна дуже гордовита. Вона ніколи не показувала своєї слабкості. Всі негаразди і труднощі переносила з високо піднятою головою. За всі тринадцять років я лише кілька роз бачила, що вона плаче, і то це було в ранньому дитинстві. Ви розумієте, що я, хочу сказати?

– -- Так. Я це помітив.
– -- відповів жінці чарівник.
– -- Та я боюсь що вона мене відштовхне, а тоді буде ще важче зблизитись.

– -- Не відштовхне. Я її знаю. Та і першого кроку сама не зробить.
– -- сумно всміхнулась няня.

– -- Дякую за пораду.
– -- потис жінці руку Карол.

Тевій ішов поряд Федії і весь час намагався зазирнути їй у обличчя.

– -- Ти чого?
– -- здивувалась такій поведінці дівчина.

– -- Хочеться побачити в твоїх очах смуток.

– -- Це ж чого б?

– -- Адже ми, скоро розпрощаємось. На віки.

– -- Мені теж сумно це визнавати.
– -- погодилась дівчина.
– -- Та це не обов’язково повинно бути написано в мене на лобі.

– -- То той поцілунок, був лише знаком дружби? Більше нічим?

Федія зупинилась і круто розвернулась до хлопця. Дивлячись просто йому в очі, відповіла:

– -- Більшим! Тобі, від мого зізнання, стало легше? Адже ти не зможеш повернутися до світу живих, а я, залишитись тут.
– -- в її словах було стільки болю, що Тевій пожалкував, що почав цю розмову.

Та все, ж її признання зігріло йому душу, і він дав сам собі обіцянку, що зробить все, аби Федія була щаслива. Перше, що він для цього зробив, схопив її за руку і підтяг до Карола. Перш ніж дівчина второпала що відбувається сказав:

– -- Ось, Ваша дочка хоче з вами поговорити.
– -- і відійшов у бік.

Карол теж, від несподіванки, трохи розгубився, але швидко отямився і мовив:

– -- Федіє, тобі не потрібно питати дозволу, щоб поговорити зі мною. Мені і самому треба тобі багато розповісти. Розповісти про почуття, що переповнюють мою душу. Про ту неймовірну радість, яку я відчув знайшовши тебе. Розповісти як тужить за тобою твоя мама. Вона рахує кожну мить до зустрічі зі своєю дитиною.

Карол узяв доньку за руку.

– -- Федіє, я розумію що ті кілька днів, які я тебе не бачив, і ті роки, що ти прожила у цьому страшному світі, неможна порівнювати. Сили зла, саме на це і розраховували. Та повір, мені від цього болить не менше. І те, що ти за цей час не втратила тепла свого серця, своєї людяності і віри в добро, це є справжнє диво. Ти сама диво, і я пишаюся що ти моя дочка.

Від цих слів дівчина відчула неймовірне тепло, що від самого серця розтікалося по всьому її тілі. До очей підступили сльози і вона їх не стримувала. Вона наче розтанула з середини. Карол обійняв дівчину, і широкою долонею провів по голові. Федія, як маленьке пташеня, принишкла в батькових обіймах. Ніколи в житті, їй не було так затишно і хороше. А Карол відшукав очима Тевія, і з вдячністю посміхнувся йому.

Коли друзі вже підходили до лісу, то помітили ще один загін охоронців, і одразу зрозуміли, що теж не залишились непоміченими. Вояки бігли за ними навздогін.

– -- Їх дуже багато.
– -- зауважив Тевій.
– -- Ще один бій, нам, непотрібен.

– -- Ти правий хлопче.
– -- погодився з ним Карол.

– -- Біжимо. Може встигнемо сховатися у якусь нору сховатися. Поки вони нас не наздогнали.
– -- під'юджував друзів Теймур.

Та ніхто і не сперечався. Маневруючи між кам’яними стовбурами, втікачі все далі заглиблювались у таємничі зарості. Та відстань між ними і загоном охоронців все скорочувалась.

– -- Дивіться! Стовбур схожий на пташину лапу!
– -- закричала Севіла.

– -- Неймовірно!
– -- здвигнув плечима Карол.
– -- Я, і за спокійних обставин,не сподівався швидко знайти це дерево. Мабуть Боги таки нас не полишають. Хутчіш шукайте камені!

– -- Є! Є! Ось!
– -- закричала Наріта.
– -- Ось камінь, а на ньому зірка. Відсовуйте!

Чоловіки почали розбирати завал.

– -- Ну навіщо було стільки каміння копичити?
– -- сердито бубнів Плато.
– -- Ну кинув би один, другий камінь. А то мабуть півдня їх стягував.

– -- Не кажи про мертвих погано. Лазар захищав таємницю.
– -- вступився за покійного Карол.
– -- Просто швидше ворушись.

Вже чутно було брязкіт обладунків охоронців, коли втікачі залізли у вузьку нору, що вела до найбільшої таємниці Магри. Карол створив сяючу сферу, яка пливла в повітрі попереду, і освітлювала їхній шлях. Друзі поспішали. Вони розуміли, що переслідувачі знайдуть їхні сліди і нору, в яку вони спустилися. Кожна мить була на рахунку, і вони їх не марнували. Та тунелі петляли під землею, і невідомо коли і де вони скінчаться, чи взагалі кудись виведуть. Пройшло багато часу від тоді, як тут проходив Лазар. Проходи могли зруйнуватися і перекрити дорогу до каменю. Або сам камінь чарівника міг бути дуже далеко, адже каменяр блукав дуже довго. Та все ж, друзі не втрачали надію, і вперто просувалися вперед. Вони то ішли в повний зріст, то майже повзли, пробиваючись у вузькі розщілини. Карол весь час прислухався, чи немає бува переслідування. За ними слідом ніхто не ішов. Та ось вони потрапили у невелику печеру. З усього було видно, що створена вона руками шахтарів. Навколо валялися шматки породи, а посередині великий, прямокутної форми, камінь.

– -- Мабуть це те, ради чого ми сюди прийшли.
– -- зробив висновок Карол.

Чарівник протер рукавом поверхню брили, і знайшов на ній лише дві круглих заглибини, і відтиски двох людських долонь.

– -- Дивно, і що це може означати? Тут немає жодного надпису!

– -- Зачекай! Мабуть не все так просто.
– -- заспокоїла друга, Хета.
– -- Пам’ятаєш, коли ми тільки вирушали в Далмарію, Аммана попросила мене передати свій амулет Севілі.

– -- Так. Що з того?

– -- Подивись, тут дві заглибини, по розміру вони якраз підходять для наших амулетів. Можливо треба їх туди вставити?