Чтение онлайн

— Ну що ж, — погодився він. — Хай буде Труент.

Біля багаття заворушилося лахміття, і з-під нього почувся чийсь дуже кволий, але густий бас:

— Що трапилося?

— Ти ще живий? А ми думали, що вже помер, — спокійно сказав Бакала, звертаючись до лахміття.

Лахміття дужче заворушилося, і з-під нього несподівано показалась велика рука. Рука скинула лахміття. Великий, добре збудований чоловік підвівся й сів, підпираючись руками й похитуючись. Його обличчя було дуже бліде, руда борода скуйовджена. Видно було, що білий чоловік з білим, як сніг, обличчям — хворий. Тьмяні очі подивились на мене. Хворий посміхнувся й сказав:

— До трьох бродяг приєднався четвертий. Біла шкіра — чорна душа. Чорна шкіра — біла душа. Один чесний, і той бакуба! — Хворий безсило впав навзнак.

— Марить, — сказав Бакала.

— Щось його марення образливе, — озвався Кокс. — Загадує загадки. Один чесний, та й той бакуба. Ти розумієш, що це означає? Адже наш Мпепо з племені бакуба. В цьому ти можеш пересвідчитись, подивившись на його зуби: у нього, за звичаєм бакуба, вибиті верхні різці. Виходить, що тільки один він чесний, а ми шахраї.

– І сам Броун у тому числі. В нього шкіра біліша, ніж у нас; виходить, і душа чорніша, коли вже на те пішло. Броун, ти теж шахрай?

Та Броун не відповідав.

— Знову знепритомнів.

— Тим краще. І буде ще краще, якщо він зовсім не отямиться. З нього тепер мало користі, а він зв’язує нам руки.

— Одужає — він буде вартий нас двох.

— Від цього теж мало радості. Невже ти не розумієш, що він зайвий?..

Броун почав марити, і розмова припинилася.

— Ей ти, як тебе звуть?

— М… пепо.

— Прив’яжи слона за ноги до дерева, щоб не втік.

— Ні, слон не втече, — відповів Мпепо, погладжуючи мою ногу.

На ранок я краще розглядів моїх нових хазяїв. Найбільше мені сподобався Мпепо. Він завжди був веселий і посміхався, відкриваючи білі зуби, які трохи псувало те, що серед них не вистачало двох верхніх різців. Мпепо, мабуть, любив слонів і дбайливо доглядав мене. Він промивав мені вуха, очі, ноги і складки шкіри. Приносив гостинця — якихось смачних плодів і ягід, які розшукував для мене.

Броун ще й досі хворів, і я не міг скласти про нього більш-менш повного уявлення. Його обличчя і його відвертість, коли він розмовляв із своїми супутниками, подобались мені. Але Бакала й Кокс мені аж ніяк не подобались. Особливо дивне й неприємне враження справляв Бакала. На ньому був брудний рваний костюм найкращого крою і з добротного матеріалу. Цей костюм міг належати якому-небудь дуже багатому туристові. І мені здавалося, що костюм і палатка дістались Бакалі злочинним шляхом. Мабуть, він убив якогось знатного англійця-мандрівника і пограбував його. Чудова рушниця теж могла належати цьому англійцеві. На широкому поясі Бакала носив великий револьвер і страхітливих розмірів ніж. Бакала був чи то португалець, чи іспанець, людина без батьківщини, сім’ї і певних занять.

Сизий Кокс був англієць, який не помирився з законами своєї країни. Всі троє були браконьєри. Вони полювали на слонів заради слонової кістки, незважаючи ні на які закони і кордони.

Мпепо був їхнім провідником і інструктором. Він, хоч був ще молодий, прекрасно знав слонів і способи полювання на них. Щоправда, його способи полювання були грубі, варварські. Але інших він не знав, а користувався тими способами, яких навчився від батьків. Та браконьєрам було байдужісінько, як саме знищувати слонів. Вони оточували їх кільцем багать і добивали обпечених тварин, які задихалися від диму, ловили в ями з гострими кілками на дні, стріляли, підрізували жили на задній нозі, оглушували згори колодою, а потім добивали. Мпепо був їм дуже потрібен.

Одного разу, коли Броун уже почав одужувати, але був ще надто кволий, щоб брати участь у полюванні, Кокс і Бакала вирушили на моїй спині за кілька десятків кілометрів по бивні слона, забитого напередодні. їх ніхто не чув, а я був усього лише в’ючною твариною, і тому вони відверто розмовляли між собою.

— Цій шоколадній мавпі — як там її звуть? — доведеться відвалити, за домовленістю, п’яту частину здобичі, - сказав Бакала.

— Жирно буде, — зауважив Кокс.

— А решту доведеться розділити на три частини: тобі, мені й Броуну. Якщо вважати, що кілограм кістки дасть нам сімдесят п’ять-сто марок…

— Ні в якому разі стільки не дадуть. Ти в цьому, ділі нічого не розумієш. Є так звана м’яка, або мертва кістка, і тверда, або жива. Перша тільки називається м’якою, а насправді вона дуже тверда, біла й ніжна. З неї роблять більярдні кулі, клавіші, гребінці. Така кістка дорого ціниться. Але в тутешніх слонів кістка не така. По м’яку кістку треба їхати в Східну Африку. Щоправда, там із твоїх твердих кісток зроблять м’які, перш ніж дозволять убити хоч одного слона. А кістка тутешніх слонів — тверда, жива, прозора. З неї можна робити тільки які-небудь ручки для палиць і парасольок та дешеві гребінці.

– І що ж виходить? — спитав похмуро Бакала. — Що ми працювали на вітер?

— Чому ж на вітер? Дещо залишиться. Якщо вчотирьох полювати, а здобич поділити тільки на двох, то й зовсім непогано буде…

— Нехай мене слони розтопчуть, коли й я не думав про це саме.

— Треба не думати, а діяти. Броун не сьогодні-завтра остаточно стане на ноги, і тоді з ним не впоратись. Бичача сила у цього рудого чорта. А Мпепо верткий, як мавпа. їх треба разом знищити. Краще вночі. І для певності напоїти. У нас ще лишилось трохи спирту. З них вистачить.

— Коли?

— Приїхали…

У великій ямі боком лежав слон. Бідолашний напоровся черевом на гострий кілок ще три дні тому, але й досі був живий. Бакала пристрілив його, спустився в яму разом з Коксом і заходився вирубувати бивні. Вони працювали мало не цілий день. Сонце вже хилилось до заходу. Прив’язавши бивні вірьовками до моєї спини, вони повертались назад.

Уже було видно палатку, коли Кокс сказав, ніби продовжуючи припинену розмову:

– І нема чого відкладати. Сьогодні вночі.