Чтение онлайн

Ось уже кричать загонщики, б’ють у барабани, тріщать, свистять, стріляють. Я трублю глибоким трубним покликом. Слони прокидаються і з переляку тупцяють на місці, щосили трублячи. Стоїть такий страшний рев, що аж земля двигтить. Слони оглядаються навкруги, бачать вогні, які начебто наближаються (їх переносять усе ближче й ближче), перестають ревти і кидаються спочатку в один бік, але там чують вигуки загонщиків, які невблаганно наближаються. Стадо повертає й біжить у протилежний бік… назустріч своїй загибелі. Щоправда, ця загибель ще не так близько. Полювання триватиме кілька днів. Вогні весь час наближатимуться, загонщики підходитимуть усе ближче й ближче до слонів і гнатимуть їх уперед, поки нарешті слони не потраплять у загони або ями.

Та я не йду з слонами. Я лишаюся сам. Панічний жах, що охопив усе стадо, передається моїм слонячим нервам, а від них — моєму людському мозкові. Страх затуманює свідомість. Я ладен бігти слідом за стадом. Я закликаю на допомогу всю свою мужність, усю свою волю. Так ні ж! Мій людський мозок переможе страх слона, переможе цю величезну гору м’яса, крові, кісток, яка тягне мене до загибелі.

І я, мов шофер, повертаю руль “грузовика” і звертаю прямо в річку Сплеск, каскад бризок, тиша… Вона остудила мою збурену слонячу кров. Розум переміг. Тепер я міцно тримаю “в руках розуму” свої слонячі ноги. Вони покірно тупцяються по мулистому дну.

Я вирішив утяти штуку, на яку нездатні звичайні слони: відсидітись у воді, занурившись у неї, як гіпопотам. Постараюся дихати тільки кінчиком висунутого хобота. Спробую зробити це. Вода неприємно заливає вуха й очі. Час від часу я піднімаю голову й слухаю. Загонщики наближаються. Я знову занурююсь у воду. Ось загонщики пройшли мимо, не помітивши мене.

З мене досить безперервних хвилювань і страху. Нехай що буде, те й буде, але я не піду до людей-мисливців. Я спущуся вниз по Конго і знайду якусь факторію, яких немало розташовано між Стенлі-Пулем та Бомом. Прийду на факторію або ферму і постараюсь показати мирним людям, що я не дикий слон, а дресирований, і вони не проженуть і не вб’ють мене.

Виконати цей план виявилось важче, ніж я припускав. Я досить скоро знайшов головне річище Конго і вирушив униз за течією. Вдень я пробирався понад берегом, а вночі плив. Моя подорож проходила благополучно. На цій ділянці річка судноплавна, і дикі звірі побоюються підходити близько до берегів. За весь час подорожі вниз по річці — а вона тривала близько місяця — я тільки раз чув далекий рев лева, і одного разу в мене сталася досить неприємна сутичка, в буквальному і переносному розумінні цього слова, з гіпопотамом. Це було вночі. Гіпопотам, занурившись по самі ніздрі, сидів у річці. Я його не помітив і, пливучи, наскочив на незграбну тварину, мов на айсберг. Він занурився в воду ще глибше і почав своєю тупою мордою дуже неприємно штурхати мене в черево. Я швиденько відплив убік. Гіпопотам виплив, сердито пирхнув і погнався за мною. Та я встиг утекти від нього.

Без пригод доплив я до Лукунги, де побачив велику факторію, судячи з прапора — бельгійську. Рано-вранці я вийшов з лісу і попрямував до будинку, киваючи головою. Проте цей маневр мені не допоміг. Два величезні доги, люто гавкаючи, кинулись на мене. З будинку вийшов чоловік у білому костюмі, побачив мене і швидко кинувся назад. Кілька негрів з криками пробігли по двору і теж зникли в будинку. Потім… потім я почув два рушничні постріли. Я не дожидав третього і змушений був повернутись до лісу.

Якось уночі я йшов рідким похмурим лісом. Таких лісів чимало в Центральній Африці: темна зелень, болотистий грунт під ногами, чорні стовбури дерев. Недавно пройшов великий дощ, а ніч була як для екватора досить прохолодна, вітряна. Незважаючи на товсту шкіру, я, як і інші слони, досить чутливий до вологи. В дощ і сиру погоду я не стою на місці, а рухаюся, щоб зігрітись.

Я йшов спокійною ходою вже кілька годин, як раптом побачив перед собою розпалене багаття. Місце було досить дике. Тут не зустрічались навіть села чорношкірих. Хто міг запалити багаття? Я пішов швидше. Ліс закінчився, почалася савана з невисокою травою. Мабуть, тут не так давно була лісова пожежа і трава ще не встигла вирости. За півкілометра від лісу виднілося старе діряве шатро. Поруч горіло багаття, біля якого сиділи два чоловіки, очевидно, європейці. Один з них щось помішував у казанку, що висів над вогнем. Третій — видно, тубілець, напівголий красень — стояв, мов бронзова статуя, недалеко від багаття.

Я поволі підходив до багаття, не спускаючи очей з людей. Коли вони мене побачили, я опустився на коліна так, як це роблять дресировані слони, підставляючи спини для поклажі. Невисокий чоловік у пробковому шоломі раптом схопився за рушницю з виразним наміром стріляти. Але тубілець у ту ж мить закричав каліченою англійською мовою:

— Не треба! Це хороший, це домашній слон! — і побіг до мене назустріч.

— Відійди! Інакше я продірявлю твоє тіло! Ей ти, як тебе звуть? — закричав білий, прицілюючись.

— Мпепо, — відповів тубілець, але не відійшов од мене, а підбіг ще ближче, немов збираючись своїм тілом захистити мене від пострілу.

— Бачиш, бана, [3] ручний! — казав він, погладжуючи мій хобот.

— Геть, мавпо! — горлав чоловік з рушницею. — Стріляю! Раз, два…

— Почекай, Бакала, — втрутився другий білий, високий і худий. — Мпепо має рацію. Бивнів у нас вистачить, а доставити їх хоч би тільки до Матаді буде не легко і не дешево. Цей слон, видно, ручний. Чий він і чому вештається вночі, про це ми не будемо питати. Він нам може стати у пригоді. Слон піднімає тонну, хоч з таким вантажем він далеко не зайде. Ну, скажімо, півтонни. Коротше кажучи, один слон може замінити нам тридцять-сорок носіїв. Розумієш? І він нам нічогісінько не коштуватиме. А коли прийде час і слон нам уже не буде потрібен, ми вб’ємо його і додамо його чудові бивні до нашої колекції. Ясно?

Той, кого називали Бакала, слухав нетерпляче і кілька разів поривався стріляти. Але коли співрозмовник підрахував, як дорого обійдуться їм носії, яких може замінити слон, то Бакала погодився з цими доводами і опустив рушницю.

— Ей ти, як тебе звуть? — звернувся він до тубільця.

— М… пепо, — відповів той. Згодом я пересвідчився, що Бакала щоразу звертався до тубільця: “Ей ти, як тебе звуть”, а той незмінно відповідав з маленькою паузою на букві “М”, начебто йому самому трудно було вимовити своє ім’я: “М… пепо”.

– Іди сюди, веди слона.

Мпепо жестом запрошував мене підійти ближче до багаття. Я охоче скорився.

— Як же ми його назвемо? Га? Труент [4] — найбільш підходяще для нього ім’я, як ти гадаєш, Кокс?

Я подивився на Кокса. Він увесь був якийсь сизий. Особливо мене вразив його ніс, немовби щойно витягнутий з лілової фарби. На сизому тілі була сиза сорочка, розстебнута на грудях, з засуканими вище ліктя, рукавами. Кокс говорив хрипким і, як мені здалося, теж сизим голосом, шепелявлячи і гаркавлячи. Цей глухий голос начебто вицвів так, як і його сорочка.