Чтение онлайн

–  Ви посуд розбили!
– заверещала дівка, але я не прореа-гував. Я буквально прилип очима до екрана.

Камера трохи від’їхала вбік, і стало видно, що в обох хлопців порвані, буквально порвані горлянки, наче хтось пазурами, або зубами…

Ледь осоловілий слідчий почав коментувати те, що, на його думку, відбулося.

–  Ви посуд розбили!
– схопила мене за руку дівчина, але я подивився на неї так, що вона аж присіла.

Боже праведний!

Я відчув, як ноги мої налилися свинцем, а спиною буквально заструмився піт.

Я все зрозумів. І нігті, а точніше, кігті на руках. І червоне обличчя. І говорив він, наче плямкав… чи ні, здається, не плямкав.

Він же двох, здоровезних двох бандитів… Господи, Боже мій!

Я озирнувся. В залі нікого підозрілого не було. Треба тікати. Треба Кольці потелефонувати… а, дідько з ним, який там Коль-ка - тікати треба! А коли я з хати виходив, то, може, він якраз і дзвонив? Хотів попередити?

Мамо, мамонько! Тікати треба. Куди завгодно. Світ за очі. Щоб і духу не було.

Я скочив на ноги, і стілець з гуркотом впав на підлогу. Дівка щось знову заварнякала, але я вже полетів до виходу, змітаючи все, що траплялося на дорозі. Додому, швидше додому. А може, краще не вертатися? Ні, треба повернутися і до ранку одсидітись, а там - тю-тю. Ми собі на життя заробимо, було б на що заробляти.

Я летів вулицею, неначе вихор, і серце калатало аж десь у скронях. Викликати Кольку? Може, вдвох одіб’ємось?

Я заскочив у темний під’їзд, хряснув дверима і в наступну мить мало не загримів по сходах, бо зрадницька куртка зачепилася за щось у темряві. Матюкаючись крізь зуби, я почав мацати рукою, і раптом мої пальці відчули щось холодне. На мить я втратив здатність рухатись. Хтось холодною рукою тримав мене за кишеню.

–  Хто… тут?
– губи не слухались і відмовлялися ворушитися, вимовляючи слова.

Хтось із пітьми посунувся до мене і тонким голосом сказав:

–  Сергійку?

Сірий відблиск далекої лампочки на мить висвітив обличчя.

–  Марічка?

Я відчув, що от-от помру.

Так, це була вона, Марічка, що я її продав Магомету. Тільки біла, наче віск, і холодна, холодна на дотик, немов…

Я відштовхнув її холодну руку від себе і спробував зробити крок до сходів, але ззаду на плече мені лягла велика і теж крижана рука.

–  Сергійку, навіщо ти це зробив?

Я озирнувся.

Червоне обличчя з огидним шрамом наблизилося до мене впритул.

–  Сергійку, навіщо ти це зробив?

Але я вже не чув її.

Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді все дуже дешево, а моря - скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.

Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.

Всі здивувалися.

Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися - що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж: дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.

До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг - чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.

Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.

А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.

Було з ним, щоправда одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста - а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.

Але, крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний - лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.

–  В Турції були?
– ввічливо поцікавилася сусідка.

–  В Турції, - охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці налетіли, як круки.

–  Проторгуєтесь, - зауважила сусідка.

–  Еге, - знову захихотів дід.
– Мені грошей не треба, аби клопіт був.

Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.

Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.

–  Де взяв?
– спитали його.

–  У Турції, - дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.

Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався - звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання - сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.