Чтение онлайн

Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше, коли прийшов Сява з двома горлорізами. Щоправда на той час я вже похмелився і в першому наближенні був схожий на людину.

–  Здоров, Сяво!

За той рік, що я його не бачив, “отаман” погладшав і завів собі чеченську манеру обійматися при зустрічі. Він притиснув мене до своїх доміру заплилих салом грудей, потім повторив процедуру з Колькою і сів просто на підлогу, по-козацькому схрестивши ноги. Демократ, холєра ясна.

–  Ну, що трапилось?

–  Пиво будеш?
– спитав я, і поки наливав, Колька завів з самого початку.

–  Розумієш, Сяво, наш хлопчик трапив у дуже неприємну історію. “Наш хлопчик”, ти диви, як він завертає! Я підняв на Кольку зіщулене око, але він тільки зиркнув у мій бік, мовляв, не заважай, і вів собі далі.

–  Покохав він одну сирітку. Женитися хотів. А потім дівка йому настогидла, і він разом з останньою партією курв її здав.

Сява подивився на мене, вивчаючи, і гмикнув. Мугирі біля дверей переминалися з ноги на ногу.
– І розумієш, у чім річ, позавчора раптом з’явив-ся сирітчин батько. Воскрес він. І питає, як жи-веться молодятам. А Сергійко нічого йому відповісти не може, от яка історія. Їхати до Туреччини питати в Магомета, як її здоров’я, сам розумієш, дорого. То може б, твої хлопці пояснили дядькові що до чого та шугонули як слід, щоб не показувався більше, га?

Сява знову подивився на мене, прийняв склянку з пивом і довго та зосереджено пив її. Потім витер мокрі вуса і спитав:

–  Хто в нас батько?

–  Варнак, - вирвалось у мене.

–  Хто-хто?

–  Колгоспник, - замахав на мене руками Колька.
– Він прос-то трактори крав у сусідів. Раніше. До смерті.

–  В якому смислі “до смерті”?
– Сява навіть примружив око.

–  У фігуральному, - уточнив я.
– Просто вона казала, що сирота, навіть на могилку ходили…

–  Що ти верзеш?!
– напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.

–  Зачекай. А він що, воскрес?

–  Не знаю.

–  Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька.
– Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.

–  Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.

–  Правильно!
– зрадів я.
– От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…

–  Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові.
– Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.

Я аж свою склянку впустив.

–  Скільки?

Колька теж не витримав:

–  Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.

–  Пойняв, - запевнив Сява.
– Зараз такі ціни. І гроші вперед.

–  Май совість!

–  Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.

–  Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.

–  Добре, - несподівано швидко погодився Сява.
– Двісті. Але тільки по дружбі.

–  Ні, зачекай - втрутився я.
– Зараз будь-який бомж за троячку…

–  Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.

Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.

–  Так, - звернувся він до своїх башибузуків.
– Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?

Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.

–  Він ввечері приходить, - уточнив я.

–  Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.

Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.

Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.

–  Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання.
– Із власними охоронцями.

–  Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.

Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.

Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.

Я все оце розповідав, а сам у вікно виглядав - чи скоро стемніє, щоб скінчити справу, бо хлопці мої насправді не були приємною компанією. Навіть розмови про бабів їх не пробили. Коли нарешті місто занурилось у сутінки, я з полегкістю зітхнув та просурмив похід. Тільки б “батечко” мій не забарився. І він не забарився. Щойно ми вийшли до центральної площі, як ззаду почулося знайоме “чов-чов”, а потім знову - “чов”.

Чесно скажу, зрадливі мурашки одразу забігали моєю спиною, але я вольовим зусиллям зупинив їх. Все-таки з охороною воно легше. Я вирішив вивести Маріччиного родича трохи далі, у глухий провулок, і там уже віддати на поталу Сявиним хлопам.

–  За мною, - прошепотів я, так щоби почула тільки “охоро-на”, та прискорив ходу.

Човгання не відставало. Ну то й краще.

В нашому місті тепер всюди темно, тому далеко йти не довелося. Я зупинився у першому-ліпшому провулку, тільки-но переконався, що поблизу немає людей. “Чов-чов”, - долинуло ззаду. На моє плече лягла важка рука. Мене знову кинуло в холод. І тут я скомандував хлопцям “фас”. Ну, тобто фігурально кажучи. Насправді я щось таке промимрив, і вони самі зрозуміли, що робити. За мить я обернувся і з задоволенням побачив свого варнака в дужих руках охоронців.