Чтение онлайн

Я лежав, наче колода, коли мені зранку ставили термометр і коли принесли, а потім забрали недоторканим сніданок. Тільки ближче до обіду душа моя почала повертатись на цей світ, і перше, що вона почула, це бадьорий голос Космонавта:

–  То ви що, тепер щодня у нас чергуєте?

Ви не уявляєте, наскільки приємно було почути це. Зібравшись із силами, я розтулив свинцеві повіки. Космонавт сяяв, наче місто після дощу, - помитий, у свіжій сорочині, навіть апарат Ілізарова виблискував, немов і його начистили. Питання його було спрямоване до постаті у білому халаті, що стояла біля мого ліжка спиною до мене.

–  Та ні, просто Людочка попросила помінятись на ці вихідні, - відповіла постать Оленчиним голосом.

–  А дядько Гаврило де, гуляє?

–  Та ні. Вже догулявся. Він же у нас принциповий, сам собі пігулки призначає.
– І що?
– витріщив очі Космонавт.

–  А нічого, передозував учора снодійного, - пояснила Олен-ка.
– Вночі забрали до реанімації, може, відкачають.

–  Бо-оже!
– жахнувся Космонавт.

Я лежав і слухав, спросоння нічого не тямлячи.

–  А Льоха як?
– спитав Космонавт, віджа-хавшись.

–  Спить, - Оленка обернулась до мене.
– О, вже не спить! Прокинувся?

Я дивився на неї широко розкритими очима, немов на примару, що постала раптом із кошмарного сну.

–  Прокинувся!
– із задоволенням констату-вала Оленка та підійшла до мене впритул. Рука її ковзнула до кишені.
– На ось, випий аспірину, бо знову температура лізе.

На долоні її лежала сірувата велика пігулка. Я не великий знавець ліків, але на аспірин це не було схоже ніяк. Вона піднесла пігулку до самого мого обличчя, і я несамохіть сахнувся.

–  Чого ти?
– здивувалась дівчина.
– Пий-пий, - і палець її владно заліз мені у рота, застромлюючи пігулку вглиб.

Діватися не було куди, і я рефлекторно ковтнув.

–  От. І чаєм запий, - холодний чай був ще гидкішим, ніж завжди.
– Це додасть тобі сили, - багатозначно мовила Оленка, ставлячи чашку на тумбочку. І тут у моєму мозку вибухнула раптова думка: “Я вбив дядька Гаврила!” Вона була настільки несподівана і гучна, що я аж заплющився.

–  Я прийду до тебе вночі, - прошепотіла, нахиляючись, Оленка.

Я відкрив очі. В цю мить вона здалася мені втіленням диявола, а її посмішка - запрошенням до пекла. Намагаючись чи то захиститися, чи то заперечити, я великим зусиллям волі підняв руку, але цей жест не справив на неї жодного враження. Вона навіть підморгнула мені значуще, коли виходила.

–  Це у тебе ще від наркозу?
– турботливо спитав Космонавт і, не дочекавшись відповіді, підсумував.
– От бачиш, як воно. А був самим здоровим серед нас. Це, напевно, алергія.

Господи, це ж я вбив дядька Гаврила. Це ж я насипав йому снодійного, цілий пакетик, а треба було половину, чи скільки. Вона ж мені не сказала, скільки сипати. Чому не сказала, вона ж медик? І тут я пригадав усе, пригадав її реакцію на мої слова в операційній, коли я сказав, що вона мене висмоктує. Я все зрозумів. Вона вбила дядька Гаврила, тільки моїми руками. Вона ще раніш убила Футболіста, коли він здав її заввідділенням. Це все вона.

–  Ти бачиш, яке життя, - продовжував міркувати вголос Космонавт.
– Тиждень тому нас було в палаті шестеро, і от сьогодні вже двоє. Як усе швидко міняється. Ти на обід підеш? Тю, блін, що це я питаю, ти ж тепер лежачий. А я піду, бо щось зголоднів.

Мені обід знову принесли до ліжка. Я весь поринув у думки, тому механічно з’їв усе, не дослухаючись до смаку. Що ж це виходило? Матеріалістичне виховання не дозволяло серйозно прийняти версію дядька Гаврила про сукубів, але й нехтувати нею я не мав підстав. А може, його ще відкачають, і він ще раз усе розповість? Навіщо я тоді насміявся з нього? Господи, що ж робити?

Посуд забрала санітарка, я подякував і впіймав себе на тому, що голос пролунав твердо і впевнено. Та й у руках додалося сили. Це, напевно, почала діяти пігулка, що мені її дала Оленка, вона і вчора таку давала… І раптом я зрозумів, що треба робити. Я втечу. Просто втечу, і все, а потім уже буду розбиратися з енергетикою. Втечу додому, там відлежуся, тоді вже й подивимось, що і як. Я навіть зрозумів, коли втечу, - під час вечері. Вона, напевно, чатує, а під час вечері у коридорах повно хворих і так легко загубитися серед них. Я простежу, щоб за конторкою нікого не було, і просто як є, в піжамі, вийду на подвір’я, а там уже якось дістануся, мені аби звідси вирватися.

Так я міркував решту дня, поки Космонавт ходив гуляти на вулицю, потім читав книжку. Він іноді намагався заговорити до мене, але я відповідав неохоче й коротко, тому розмови не виходило.

Один раз заходила Оленка, начебто щось спитати у Космонавта, але насправді перевірити, як я. А я з кожною хвилиною набирався сил, і здавалося, що тільки вирвусь на волю, то дремену, і ніхто не зупинить.

Так довго ще ніколи не тяглася перерва між обідом та вечерею. Останню годину я вже просто втратив терпець, вкотре подумки міряючи дорогу від палати до воріт лікарні. Я щохвилини дивився на годинник, але той, здавалося, зупинився. І от нарешті Космонавт задзеленчав своєю ложкою, збираючись. Я напружився, наче бігун перед стартом. Треба було дочекатися, поки мені принесуть порцію, а тоді миттєво зриватися. Чого ж її так довго не несуть? А, ось, ну слава Богу. І тільки-но санітарка зникла за дверима, як я відкинув з себе ковдру.

Насправді це виявилось не настільки легкою справою, як здавалося хвилину тому. Кожна рука важила щонайменше шістнадцять кілограмів, та ще й ковдра додавала кіл тридцять. Але вибору не лишалося. Я повільно сів у ліжку і завмер, відсапуючись. Ну, нічого, головне підвестися, а там уже потрошку розходжуся, крок за кроком, крок за кроком, от зараз зберуся, і… Рука, що вхопилася за бильце, вмить стала вологою і слизькою. Неймовірним зусиллям я звівся на рівні та захитався. Господи, ніколи й уявити собі не міг, що стояти настільки важко. Серце калатало аж у скронях і, здавалося, от-от вискочить через потилицю. Тримаючись за бильце, я зігнув ногу в коліні і зробив перший, малесенький крок. От, отак, саме так, потихесеньку. Я зігнув другу ногу і поставив її поруч. Чудово. Чоло вкрилося дрібними краплинами поту, які потекли по щоках, наче сльози. А може, це й були сльози, бо таких зусиль, яких коштували мені ці два кроки, я навіть уявити собі ніколи не міг. От ще крок. І ще. Але щоби зробити п’ятий, треба було пустити бильце ліжка. Звідси до дверей було зовсім близько, і якщо швидко ступити, можна було встигнути вхопитися за ручку. Я зміряв очима відстань. Один крок. Ну, може, два. Якщо швидко ступити і вхопитися хворою рукою, то дістану. Слово честі, дістану. Я набрав у груди повітря, рішуче відпустив бильце, ступив крок, потім другий, і не дістав. Я втратив рівновагу і впав просто на підлогу, зчинивши неймовірний гуркіт та вдарившись головою об край раковини. Останнє, що я запам’ятав, - це чиєсь обличчя, що зазирає у двері та скрик:

–  Упав! Упав!

Прийшов до тями я вже в ліжку. Біля ніг моїх сиділа Оленка та усміхнено дивилася на мене. Більше в палаті нікого не було.

–  Оговтався?
– спитала дівчина, нахиляючись до мене.
– От і молодець. А чого ти туди пішов, га? Ти хотів втекти від мене?
– і тут вона засміялась низьким, якимось протиприродним сміхом.
– Нічого в тебе не вийде. Від мене не втечеш. Бо я тебе хочу. Зрозумів? Ти - мій. От побачиш, на що я здатна заради тебе. Сьогодні побачиш.
– З цими словами вона підвелася, обсмикала халатик і солодко потяглася всім тілом.
– Набирайся сил. Я ввечері прийду.