Чтение онлайн

–  Хворий, підкотіть рукав.

Вона стояла в самій шапочці, ще голіша від неї та від свого настовбурченого медичного знаряддя. Я скинув куртку з плеча і вільною здоровою рукою заходився пестити смагляві перса, спускаючись все нижче гладенькою теплою шкірою. Вона голила волосся внизу живота, і це збуджувало надзвичайно. Тут, серед медичних причандалів, Оленка виглядала настільки непристойно, наскільки це взагалі можливо, і я ледь втримався, щоб не кинутись на неї, як лев. Рука пестила ніжну шкіру, потрошку просуваючись вглиб. Оленка потерла мені плече ваткою і застромила голку. Це було насправді боляче. Я рефлекторно стиснув пальці, і очі її спалахнули, немов у кицьки. Вона натиснула на поршень, я ще звів пальці, і вона одним рухом випустила в мене весь вітамін Б шість. Корисні ліки, наче скальпель, розтинали тканини плеча. Зуби мої самі собою заскреготіли, і Оленка висмикнула шприц. Скосивши очі, я побачив, що на місці уколу швидко набрякає крапелька крові. І в наступну мить дівчина присмокталася до ранки довгим поцілунком. Я відступив на крок, не розтуляючи обіймів, і ми впали на кушетку.

Під час любощів вона так і не кинула цілувати моє плече, і навіть злегка покусувала його у ритм рухам. Цей довбаний Б шість лишав таке враження, що під шкірою розливається розпечений свинець. І щойно мій запал урвався, рука заболіла так, що аж несамохіть з горла вилетів стогін. Оленка подивилася на мене по-котячому зіщулившись та облизнула губи.

–  Ти як?
– спитала вона.

–  Нормально, - збрехав я.

Насправді я почувався абсолютно ненормально. Треба кінчати укольні вправи, та й взагалі ну його на фіг, цей вітамін, такий болючий, краще хай Б дванадцять колють.

Щойно ми привели себе до ладу, двері процедурної прочинилися і на порозі виник Футболіст.

–  А що це ви тут робите?
– весело спитав він і сам собі засміявся.

–  Заходьте, - сказала Оленка, показуючи на столик із звичайним знарядям для медичних тортур.
– І вам зробимо.

Вона анікрихітки не знітилася і тільки прошепотіла мені на вушко:

–  Ти що, двері не зачинив? Божевільний!

Я повернувся до палати, кульгаючи, якщо можна так висловитись, на ліву руку. І там уже роздивився, що крапочку уколу оточують червоні дрібні сліди від Оленчиних зубів. Я, напевно, довго вивчав цю картину, бо МизКумом долучився зі своїм ниттям:

–  Боляче робить, сука. От у вихідні буде Людка, то та не так боляче, а ця - просто душу виймає.

–  Рука важка, - несміливо підсумував Космонавт.

–  Ой, така важка, хоч би всохла.

Не знаю, як там Оленчина, але моя рука дійсно була важка. Я взагалі почував себе виснаженим, наче весь ранок дрова рубав. Недарма кажуть, що кохання - то велика праця.

Футболіст повернувся до палати і хитро мені підморгнув. Я, щоправда, не був здатен розлютитись, але роздратувався добряче. От уже ці інтелігенти!
– гірше за баб, тільки де запахне цікавим, зразу пхають носа. Від цього роздратування мене знов занудило, тому коли покликали обідати, я навіть не звівся з ліжка. Я уявив собі на хвилину незрівнянні пахощі пересмаженого маргарину і вирішив, що краще полежу.

–  Ти не йдеш?
– Космонавт зупинився і дзеленькнув чашкою об милицю.

–  Та, - махнув я у відповідь.

–  Він уже закусив, - значуще вишкірився Футболіст, і я його зненавидів.

Весь тихий час я просидів у палаті, а точніше пролежав, ні про що не думаючи. Рука потрошку вгамувалася і тепер тільки ледь піднивала на різких поворотах. Завтра попрошуся пропустити укол, або хоч у здорову руку для комплектності.

А коли наша каліч повернулася з прогулянки, я, навпаки, пішов дихати свіжим повітрям. Цигарки тхнули полином і не давали ніякого задоволення. Я примостився на тій самій лаві під акацією і спробував почитати, але погляд не міг зачепитися за текст. Сонце схилялося до добрію, робочий день скінчився і персонал потрошку потягся з парадного входу у напрямку автобусної зупинки. Я автоматично почав видивлятися знайому сукню і з півгодини не зводив очей з дверей лікарні, а коли звів, то побачив, що знайома сукня стоїть поруч зі мною.

–  Когось виглядаєш?
– Оленка знову була в темних окулярах, тому виразу очей розрізнити я не міг.

–  Тебе, - зізнався я. Дивно, що при появі Оленки до руки повернувся ранішній біль.

–  А чом не зайшов попрощатись?

Я не знайшов що сказати - не зізнаватися ж справді, що мене нудить від уколів. Але вона вже продовжила, не чекаючи на відповідь:

–  Твій сусіда настукав на нас заввідділенням. Мені щойно зробили останнє попередження.

–  Футболіст?

Вона засміялась. В окулярах відбивалися два сонечка і пересувалися разом з рухами її голови.

–  Ах він гнида!

Оленка урвала сміх, немовби згоджуючись з таким висновком.

–  Він про це пожаліє!
– з запалом додав я.

Вона кивнула, згоджуючись, і сонечка в окулярах злетіли вгору-вниз.

–  Ми з тобою не зможемо більше зустрічатися в процедурній, - голос дівчини був сумний.

Соромно зізнатися - при цих словах я відчув таємне полегшення, але нічим його не виказав.

–  Наволоч!
– лайнувся я.
– Але ми щось вигадаємо?!

–  Авжеж, - просто запевнила вона. Потім пустила на мене свої сонечка і додала.
– До завтра. Не скучай.

–  До завтра, - усміхнувся я.

А вночі Футболістові стало погано. Він вийшов у туалет і раптом у коридорі впав непритомний. Злетілася чергова бригада, почалася страшенна метушня, але ми міцно спали, тому довідались про все тільки зранку, коли нічна сестричка принесла звичні термометри.

–  Де наш колега?
– спитав цікавий МизКумом.
– Щось із самого ранку ліжко пусте.

–  У реанімації, - лаконічно відповіла сестричка.

–  Боже!
– Не витримали ми всі.
– Що трапилося?

–  Кома, - в голосі сестрички дзвеніла професійна байду-жість.
– Велика площа опіків, організм не справився, от і кома.

–  Кома - не крапка, - спробував пожартувати я.
– Можна жити.

Але мій жарт не здався нікому смішним.

До сніданку тільки й розмов було, що про Футболіста та опіки. Навіть МизКумом згадав, як вони з кумом обпеклися одного разу. А після каші з чаєм прийшла санітарка забирати Футболістові речі, і мені раптом стало сумно - отак-от, була собі людина та в одну мить раз - і в реанімації. Дійсно, не знаєш, що кого чекає.

На обхід Тато прийшов набурмосений. Він майже не розмовляв з нами, і тільки огризався на кволі спроби розпитати.

–  Нагорить йому, певно!
– із прихованою радістю зауважив МизКумом після обходу. У нього справи були зовсім кепські, і він радів від усвідомлення, що неприємності бувають не тільки у хворих.

Тут двері прочинилися. На порозі стояла Оленка. Вона обвела палату поглядом, на мить зупинивши його на порожньому Футболістовому ліжку. І в цей момент - чи мені здалося, чи справді - але губи її торкнула випадкова посмішка.