Чтение онлайн

Вона засміялася та припала вустами до моїх губів. Здоровою рукою я обійняв її за талію. Так ми цілувалися довго, а коли вона відхилилася, хитро позираючи мені в очі, я відчув, що в роті після поцілунку лишилося щось невеличке та кругле. Брови мої самі собою злетіли вгору, а язик зробив рефлекторний рух, намагаючись позбавитись невідомого предмета, але тут дівчина знову затулила мені рота своїми губами.

–  Ковтай, - звеліла вона, лоскочучи мене своїми словами.
– Це допоможе тобі.

Я слухняно ковтнув. Її обличчя осяяла посмішка.

–  Ти оклигаєш, от побачиш. Я вночі прийду.
– Вона зіщулилась, немов випробовуючи мене поглядом. І дивно, чи то вже подіяли ліки, а чи просто ніжний голос, але я відповів на цей погляд.

–  Дядько Гаврило нам не завадить?
– спитав я.

Оленка замислилась:

–  М-м-м. Треба дати йому снодійного. Точно. Хай спить.
– Тут на обличчя її набігла хмаринка.
– Але розумієш, він такий кугут, такий жлоб, що навіть ампули перевіряє, коли я йому уколи роблю. Він у мене снодійного не візьме… - вона відвела погляд і раптом полізла рукою в кишеню. Пола халата її при цьому відхилилася, а у викоті визирнула грудь. Я не знаю, що мене підштовхнуло, напевно, залишки чоловічої гідності, але я зібрався з силами, нахилився і вкусив її за сосок.

–  Ач який!
– засміялася вона.
– Зачекай трохи. Ось на, тримай, - з цими словами вона увіпхала мені до рук пакетик з порошком, такий, як пакують ліки.

–  Що це?
– поцікавився я.

–  Снодійне, - пояснила Оленка.
– Всип йому кудись. У мене він не візьме, а ти зможеш якось непомітно. Тоді він нам не завадить.

Я опустив очі. Пакетик лежав на долоні, такий безпечний та маленький. І я погодився.

–  Сховай, - порадила вона.

–  Ти прийдеш?
– я раптом відчув, що хочу її просто зараз, і що навіть не дочекаюся ночі, от зараз розірву халата…

Оленка раптом відсунулась від мене і сказала:

–  УВЧ вам тимчасово відмінили, а інструктор фізкультури приходитиме до палати.

На порозі стояв дядько Гаврило і, як мені здалося, з підозрою дивився на нас.

Я стиснув долоню з пакетиком, ховаючи її під ковдрою.

–  Не підводьтеся поки що, - наказала Оленка, відходячи до дверей.
– А в понеділок вас подивиться заввідділенням.

Ми виглядали, наче змовники, якими і були насправді. Дядько Гаврило нічого не сказав, а мовчки пройшов до ліжка та влігся на ньому долілиць.

Решту дня я теж пролежав, фактично не мовивши жодного слова - дядько до мене не озивався, а я до нього й поготів. Дивно, але з Оленчиним відходом із палати мене залишили й сили, і я знову став таким, як зранку, що ледь-ледь міг ворушитися. Проте десь усередині сиділа надія, та де там надія - певність, що до вечора я очуняю і що варто їй з’явитися в палаті, як я буду у цілковитому порядку. І щойно я про це думав, у мені знову піднімалось бажання. Щось хворобливе було у цьому почутті, але я не здатен був до глибокого аналізу і слушно відносив усе на рахунок випитих ліків.

Так минув час до вечері, на яку вирушив і дядько Гаврило, подзеленькуючи ложкою в чашці. Мені принесли кашу і чай - місцеві кулінари, либонь, ні на що інше спроможні не були. Сьорбаючи теплий солодкий напій, я згадав про пакуночок, що спочивав у мене під подушкою. Згадав і закашлявся. Господи, це ж треба всипати йому снодійне, а як? Думки розбігалися в голові, не можучи зібратися докупи. Я був певен, що це треба зробити, і навіть у глибині свідомості не поставало питання - навіщо? У хворій голові складалися плани і наступної миті розліталися на друзки. І раптом, коли черговий ковток чаю спаскудив і без того поганий присмак у роті, я зрозумів, як це зроблю. Дядько Гаврило завжди приносив з їдальні чай і ввечері запивав ним пігулки.

Справді, він повернувся із повною чашкою в руках і поставив її на тумбочку. Тепер лишалося тільки дочекатися слушної нагоди. Але, як на гріх, дядько не рушив з палати, немов здогадуючись про щось. Він сидів та вивчав вивчені вже газети та гугнявив щось під ніс, а я потерпав у своєму ліжку, і пакуночок зі снодійним обпікав мені долоню. Я міг думати тільки про од-не - коли він нарешті піде в туалет, щоби я зміг висипати все у чай та гарненько перемішати. Цікаво, воно має якийсь смак? Не повинно, бо інакше він все відчує та не стане пити. А сусіда, немовби піддражнюючи мене, сьорбав іноді з чашки і ставив її на місце, паскуда.

Нарешті у мене остаточно урвався терпець і, коли дядько Гаврило відійшов до раковини помити руки, я зважився на відчайдушний вчинок - одним рухом висипав йому до чашки все, що містив пакуночок. На поверхні напою утворилася пінка. Дядько плюскотів водою у раковині, він, здається, нічого не помітив. Я відкинувся на подушці, зібгавши у руці папірця. Помішати снодійне вже не вдалося. Дядько Гаврило повернувся на місце, дістав з шухляди свої вечірні пігулки та одним духом вихилив увесь вміст чашки. Він навіть не подивився на мене і не сказав “на добраніч”, бо якби сказав, я б обов’язково зізнався у тому, що накоїв, - настільки застукало серце у цю мить. А так дядько плюхнувся на свою жалюгідну подушку і захропів. Ну і хай йому чорт.

Господи, що ж це зі мною робиться, га?

Мені раптом стало лячно. Надворі поночіло, і пітьма прокрадалась у нашу палату. Крізь шпарки у дверях з коридору пробивалося світло, але воно тільки підкреслювало мою самотність і безсилість навіть увімкнути лампочку під стелею, бо для цього треба було дістатися до вимикача, а я не міг навіть звестися. Невідома хвороба позбавила мене сил, висмоктала, наче лимон. Наче лимон… Боже! Я відчув, що мене починає трусити. Що ж це робиться, га? Від розгубленості я спробував покликати дядька Гаврила, але той міцно спав, накачаний снодійним. Я відчув, що навколо мене стискується лихе кільце, і не міг протидіяти йому.

Палатні двері прочинилися. До мого ліжка підійша Оленка.

–  Ти чого лежиш у пітьмі?

Очі її сяяли, а вуста торкала переможна посмішка.

Холодний піт виступив у мене на чолі при її появі. Язик зачепився за зуби і не зміг вимовити оптимістичної відповіді.

–  Ну як хочеш. У темряві навіть краще, - з цими словами дівчина повернулася до дверей і ретельно їх причинила. Білий халат полетів на підлогу.

–  Ти чекав мене? І вона накинулася на мене, наче дикий звір.

Цього разу я втратив свідомість набагато швидше. І хоча руки мої не були прив’язані пасками, я все одно не міг боронитися, навіть капітулювати не міг, бо Оленка знала свою справу. Я відчував, як її коліна стискують мені ребра, бачив крізь марево темну постать, що злітала вгору-вниз, немов заведена, немов у якомусь жахливому сні. Здається, навіть коли я остаточно знепритомнів, вона продовжувала свій лихий танок, якимось одній їй відомим способом не даючи розслабитись. При-наймні у мареннях мені ввижалася та сама картина - її груди, що стрибають перед очима, її руки, губи, язик, що не дають жити і не дають вмерти, сховатись за рятівним мороком безтями.