Чтение онлайн

Родинне Котигорошкове життя теж не склалося. З Небославою вони фактично розлучилися — жили в різних апартаментах і майже не розмовляли, лише посада Батька Нації не дозволяла Котигорошкови оформити розлучення. Хоча навіщо? Такий стан більш-менш влаштовував його, а ще більше Небославу, яка з головою поринула у великосвітське життя. Вона постійно відвідувала вишукані вечірки, дипломатичні приймання, дорогі ресторани, модні театри і нічні клуби. Як дружині Вождя України їй дарували багато коштовних подарунків, але вона приймала лише діаманти і картини художників трипільської школи. Згодом дарувальники вивчили смак пані президентової і непотріб уже не підносили.

Від дітей Котигорошко теж не знав радощів. Старший син Святополк, військовий пілот, на якого Котигорошко покладав великі надії як на помічника по державній роботі, трагічно загинув — розбився, випробовуючи новий реактивний винищувач «Перун-17». Дочка Ярослава прийняла телесіянство, пішла з дому і як журналістка за освітою стала до праці у телесіянському журналі «Кам'яний дух», який редагувала заслужена телесіянка Ярина Савойська. Молодший син Ярополк ріс маминим мазунчиком, — нічому не вчився, ніде не працював, нічим не цікавився, крім гарного одягу, парфумів і балету. Доброзичливці натякали Котигорошкови, що його дружина зловживає алкоголем і має коханця, а син зловживає кокаїном і теж має… коханця. Котигорошкови було байдуже.

Навесні у Старій Европі вибухнуло чергове повстання проти українських загарбників. Повстанці підняли сині прапори із золотими навскісними хрестами, що було символом і староевропейського політичного сепаратизму, і водночас — телесіянства. До повсталих приєднувалися телесики з інших країн. Та не лише через спільність символіки телесики брали активну участь у антиукраїнських повстаннях, — вони боролися проти утисків їхньої віри.

Котигорошко зібрав своїх генералів, які прийшли уже вбраними в камуфляжі — готовими до нової війни. Котигорошко уважно оглянув своє воїнство і з жахом відзначив, що в ньому абсолютно відсутнє хвилююче збудження, притаманне усім нормальним людям, які збираються на війну. Їм все одно — воювати чи не воювати, вбивати собі подібних чи творити собі подібних з дружинами і коханками на комфортних заміських дачах. А чому я маю брати на себе ще кілька сот тисяч смертей, подумав Котигорошко, але відразу сам впіймав себе на брехні: ти не кровопролиття боїшся, лицеміре, тебе турбують долі двох жінок, до яких ти ще зберіг щось схоже на людські почуття, — до головного редактора телесіянського журналу «Кам'яний дух» та журналістки цього ж видання Ярослави Кощун (рідна донечка відмовилась від батькового прізвища, а взяла мамине дівоче). Адже редакція цього підривного органу у Софії, місті, яке вже в руках сепаратистів і телесиків, і саме його мають у першу чергу бомбувати українські військові літаки перед тим, як розпочати штурм.

Генералам байдуже, а я не хочу, подумав Котигорошко, то, може, не треба?! Що, не треба? Не треба вогнем і залізом ще раз плюндрувати Стару Европу. Але ж тоді розпочнуться подібні процеси в інших місцях — інші теж захочуть державного суверенітету і незалежности від України. А що робити, коли Україна вже не може їх більше тримати, через цю імперську аміцію ось-ось розвалиться економіка України, бо мілітарна машина пожирає уже половину державного бюджету і хоче ще!

— Доповідайте, панове генерали, — звелів Котигорошко, — скільки дивізій потрібно, аби придушити цей антидержавний заколот у Старій Европі?

— Одну! — сказав молодий начальник Генерального штабу генерал-чотар Чорнопес.

— Десять! — заперечив начальник ТАДЕПО генерал-хорунжий Гратко.

— Сто! — висунув свою версію старий міністр мілітарних справ генерал-полковник Цингелюк. Тоді Котигорошко зважився:

— А якщо ми не введемо війська у Стару Европу, а навпаки, виведемо звідти ті, що там ще залишились?

Запала гнітюча мовчанка. Але генерали не обурились, не залементували, не звинуватили його у зраді, отже, внутрішньо вони уже готові до такого варіянту розвитку подій. Котигорошко розглядав своїх генералів. Один Чорнопес молодий і підтягнутий, а решта або повільні і досить уже літні (ти на себе подивися, Вишнеславе, — сивий, зморщений, худий, за кілька місяців сімдесятка гримне), або череваті з червоними пиками і вибалушеними від постійного вереску очима, або зелені тихі алкоголіки, або сині буйні алкоголіки, або масні злодюги, або прикрашені чепурними вусиками похітливці, або сухі канцеляристи в окулярах — і це полководці?! Єдине, що вміють, — це міста військовою авіацією бомбардувати і села танками стирати із землі.

— Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…

Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:

— Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.

Усі генерали тяжко зітхнули.

Відтоді й пішло-поїхало.

Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.

Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.

На довершення Україна втратила Царгород.

Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.

Одне могло втішати найзатятіших українських великодержавників, які не могли ніяк здолати свою звичку жити в імперії, це те, що країни, вийшовши з-під української опіки, потрапили у зловісну смугу потрясінь. Економічно нові незалежні держави геть занепали, але найстрашніше було те, що деякі з них почали розпадатися за етнічною ознакою, а інші зазіхали на сусідські території. Таким чином, усі українські сателіти і колонії опинились у стані перманентних воєн, бо як ще можна вирішити суперечку із сусідом за межу, як не за допомогою сокири?!

У гірші часи в колишніх українських протекторатах точилось одразу не менше шести воєн: італійсько-далматинська, елладо-малоазійська, ацтеко-перуанська, алансько-ічкерійська, єгипетсько-єрусалимська, германо-гелійська… Україна офіційно у ці конфлікти не втручалась, проте чимало підприємливих крутіїв непогано заробляли, постачаючи зброю і боєприпаси одночасно обом воюючим сторонам.

Після того, як телесіянство стало державною релігією Старої Европи, а згодом ще багатьох країн, найбільш екзальтовані його адепти вирішили повернути до істинної віри цю заблукалу вівцю — Україну. Тим більше, що в країнах, де телесіянство уж стало частиною державної системи, ентузіастам-телесикам стало нецікаво. Тому почалась активна експансія телесіянських місіонерів у морально пригнічену і матеріяльно збіднілу Україну.