Чтение онлайн

– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?

– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.

– Певно, неабияка, крашанка!

– Не те слово! Не крашанка, а чудо!

– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?

– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.

– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.

– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.

– А ти нам що даш?

– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.

– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.

– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.

– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.

– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.

– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!

– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?

І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.

Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:

– Олельку! А то що з тобою, небораку?

Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.

– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!

Сторожа перелякалася:

– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…

– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!

– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.

– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.

– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?

– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.

– То й вибери, – стенув плечима король.

– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.

– Звар'ював! Та ніколи в житті!

– А ви ж обіцяли!

– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!

– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.

– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.

– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.

– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.

Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.

Почувши теє, Олелько відразу наїжився:

– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.

Король піймав його за язик:

– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?

– Хоч би й зараз.

Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.

– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?

– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.

– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.

– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.

– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.

І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.

– Я виграв, – сказав Олелько.

Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.

– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?

– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.

Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.

– Яких звірів? – спитав король.

– П'ять дощових хробаків.

Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.

Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.

Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.

Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.