Чтение онлайн

Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:

– Найясніший королю…

– Замовкни! – обірвав його той на півслові.

– Благаю!

– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!

– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.

Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.

Спитав якось король жартома в Олелька:

– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?

– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.

– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?

– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.

Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.

Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.

– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?

– Гуску скубу, – відказав незворушно той.

Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:

– Запиши його величність до сліпців.

Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:

– Гуску скубу.

Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.

– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?

– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.

– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?

– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.

– Ну?

– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?

Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."

Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.

Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.

Якраз на ту пору нагодився Олелько.

– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.

– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.

– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.

І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:

– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?

– А то яку?

– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.

– То він, напевно здох! – вигукнув король.

– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.

Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.

Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.

Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.

– О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.

– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.

– Звідки ж ти береш гроші на банкети?

– А я закладаюсь на гроші.

– І виграєш?

– Як коли.

– Ану закладися зі мною.

– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.

– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.

Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:

– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!

Данило розсміявся і зіскочив на долівку:

– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.

– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.

– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.