Чтение онлайн

— А що тепер добувають у цих пісках? — поцікавився Трубачов.

— Тепер? Нічого. Вони непридатні навіть для землеробства, на них не ростуть ні трави, ні дерева. Це мертвий пояс, яким відгороджений Великий оазис пустині від кам'янистих гір. Дуже погані піски.

Незабаром побачили селище.

Хоча Пай-аб в перекладі означало «вода, яку переходять вбрід», та ні броду, ні взагалі якоїсь води біля селища не було. Колись тут витікала з гір тоненька, мов нитка, річечка, але її води давно зникли в ариках. І тепер лише повесні, під час бурхливих гірських злив, річка оживала й несла в Пай-аб спінені каламутні води.

В селищі про марево вже знали. Чутка про нього линула повсюди з швидкістю дів-баду, несамовитого пустельного урагану. На базарі штовхалися перелякані люди, які втікали з пісків, коли почули, що до них наближаються жахливі привиди. В караван-сараї сухолиций кочовик у білій папасі клявся бородою пророка, що він бачив марево на власні очі, але що воно собою являло — не міг згадати. Караван, який прийшов уночі, учора в першій половині дня, якраз в години відпочинку, теж був розбуджений якимись неприродними звуками, що долинали з пустині.

Все свідчило, що десь неподалік від Пай-аба, в пісках, дійсно виникло щось загадкове й страшне. Але районний начальник бахшдар нічого певного не знав і навіть не міг зв'язатися з Келатом, тому що хтось пошкодив у горах телефонну лінію. Бахшдар безпорадно розводив руками і посилався на всемогутність аллаха.

Трубачов зрозумів, що повинен діяти сам і якнайшвидше, не гаючи жодної години.

— Я попрошу вас, як тільки налагодиться телефонний зв'язок, повідомити фармандара про все, що сталося з нашою експедицією, — сказав він. — Поранену ми залишимо в Пай-абі, сподіваємось на увагу до неї з вашого боку.

— Хай зрадіє їй аллах, — сумирно промовив бахшдар.

— І ще одне, — говорив далі Трубачов. — йдеться про розшуки моїх товаришів, тому я, не вагаючись, їду в піски, але добре було б, якби ви дали мені для допомоги своїх людей. Хай то будуть ваші поліцаї або хтось з чиновників. Ви мене розумієте?

Бахшдар склав руки й почав запевняти, що всі його стражники пішли з урядовим караваном, а чиновники десь у гірських селищах збирають податок. Він говорив так довго, що за цей час можна було виспатись, але весь зміст цієї промови зводився до того, щоб Олег сам спробував розшукати своїх товаришів, а вже тоді, можливо, й він, бахшдар, прийде їм на допомогу.

Зрозумівши, що від районного начальника він нічого не доб'ється, Трубачов, залишивши в селищі чотирьох студентів-боягузів, наказав Кайнарову рушати.

Караванний шлях ішов попід самими скелями, по вузькій смужці рівнини, відгородженої від пустині широкими полями «дурних земель» — адирів, розмитих водою піщаних глин. Вони були зовсім непрохідні через величезну кількість ярків і просто глибоких рівчаків, захованих подекуди під шаром солончакової пудри або різноманітного «гірського сміття», нанесеного сюди весняними й осінніми потоками.

Через деякий час караванний шлях звернув у гори.

— В горах нам робити поки що нічого, — заявив Олег. — Марево треба шукати в пустині, отже, поїдемо й далі побіля підніжжя.

— А що коли там немає проїзду? — запитав його Кайнаров.

— Дурниці. Хіба є такі місця, де не зміг би проїхати водій Кайнаров на своїй машині? — засміявся Трубачов.

— Може таких місць і немає, — сказав Кайнаров, — але боюся, що є такі місця, де Кайнаров з своєю машиною просто застряне. Адже недаром караванний шлях звернув тут у гори.

— Каравани звертають у гори, бо неподалік звідси, очевидно, є селище. Чи не так, Зрбі?

— Ви вгадали, — підтвердив Зрбі. — Тут дійсно є невелике містечко, яке славиться своїми скакунами.

— Ну от, — вдоволено промовив Олег. — Виходить, я не помилився. Нам же скакуни не потрібні, тому ми поїдемо прямо.

— Боюся, що ці скакуни нам можуть знадобитись, — пробурмотів Кайнаров.

— Ніколи не думав, що ти такий полохливий, — дратуючи його, сказав Олег. — То, може, не будемо їхати?

— Я поїду, але за наслідки не відповідаю, — похмуро промовив Кайнаров. — Не люблю я таких вузеньких доріжок, де не звернеш ні вправо, ні вліво.

Стемніло. Не стало видно ні кам'яних скель зліва, ні далеких горбів пустині, тільки попереду біліла смужечка кам'янистого шляху, освітлюваного фарами машини. І вдень цей шлях не здавався особливо рівним, а зараз, у цьому мертвому, мерехтливому світлі, для незвичного ока являв собою суцільні ями й горби. Доводилося дивуватися, як може Кайнаров вести машину по цих неможливих баюрах. Щоразу, коли машина скочувалася передніми колесами в ямку, тим, що сиділи в будці, здавалося, наче вона летить у бездонне провалля, з якого вже ніколи не вибереться. Але проходила мить — і машина вже дерлася на бугор, щоб через хвилину знову пірнути в темну баюру.

Але ось її підкинуло особливо високо, щось ніби тріснуло в ній, і хоч вона ще прокотилася кілька метрів, та всі зрозуміли, що трапилась катастрофа.

Кайнаров заглушив мотор і вискочив з кабінки, бурмочучи собі під ніс щось по-туркменськи.

Він освітив кишеньковим електричним ліхтариком кузов, поліз для чогось під машину, потім виліз, погасив ліхтарик і сказав по-туркменськи:

— Іші гайтмак!

— Що таке, Кайнаров? Що ти говориш? — стривожено запитав його Трубачов.

— Я кажу: зовсім погана справа, — похмуро відповів Кайнаров. — Тріснула полувісь заднього колеса.

— А замінити її не можна?

— Можна. В Ашхабаді.

— Не говори дурниць, Кайнаров, — строго сказав Олег. — Хіба ти не розумієш, що зараз не час для жартів.

— А я й не жартую, — відповів шофер. — Запасної полуосі в мене немає, та й у всьому Ірані до нашої ГАЗ-51 ви не знайдете жодної деталі. Вихід один: треба їхати в Ашхабад брати там вісь, привозити її сюди, ставити, а вже потім шукати ваше марево.