Марево
Шрифт:
І він вийшов, рвучко відхиливши полу намету.
— Якийсь божевільний, — здивовано промовила Елла.
— A на мою думку, це був просто шпигун Алаяр-хана, — відповів їй професор. — Подивимось, що ці джентльмени придумають завтра.
А наступного дня їм знову понадівали на голови смердючі вовняні мішки, в яких було важко дихати і крізь які не видно було навіть сонця.
Елла спробувала пручатися, кричати, коли до намету ввалилося кілька бандитів і почали в'язати їй руки, але Григорій Микитович заспокоїв її.
— Не треба, Елло. Все одно вони сильніші за нас, їх більше. Треба шукати якогось іншого виходу. Ну, і потім, я сподіваюся, що Олег не забув про нас…
Вони сиділи поряд, не бачачи одне одного, мовчали і ловили кожен звук, що долинав знадвору, — а раптом приїде Олег, щоб їх визволити.
Та навколо було тихо. Кудись пропали всі бандити, не чути було ні розмов, ні кінського тупотіння, ні дзеленчання збруї. Лише важко сопів вартовий перед наметом та цокотів годинник на руці у професора.
І раптом мертву тишу пустині розбив неймовірний, ні з чим незрівнянний гуркіт. Ревіння велетенських казкових звірів, вибухи бомб і гуркіт грому, шум води, що прорвала шлюзи, і гул землетрусу, коли руйнуються гори й провалюються в безвість цілі міста — все змішалося в цьому несамовитому гуркоті.
Сидіти зі зв'язаними руками з мішком на голові, чути ці незрозумілі звуки і не мати змоги дізнатися, звідки вони виникають, — хіба це не мука? А може, це якраз і є та надзвичайна зброя Алаяр-хана, про яку говорив учора Саїд-Мухтар? Може, бандитський хан вже почав свою чорну справу по знищенню всього живого в оазисах пустині й зелених передгір'ях Хорасанських гір?
— Григорію Микитовичу, я більше не можу, — простогнала Елла. — Що твориться навколо нас? Куди ми потрапили?
— Спокійно, моя мила, — сказав їй професор. — Найголовніше для нас — це спокій і витримка. З мішком на голові на ті питання, що виникають у вас зараз, відповісти не так легко, тому доведеться почекати.
— Але чого ж чекати?
— Не забувайте, що ми радянські люди, дужі, розумні і, якщо хочете, відважні. Отже — терпіння. Домовились?
Елла мовчала. Професор, злякавшись, що дівчині стало погано, почав гукати вартового, хоч і мало сподівався, що напівсонний бандит почує його голос крізь несамовите ревище звуків, які роздирали небо над пустинею.
ПРИТУЛОК СВЯТОГО СЕБАСТЯНА
В темряві хтось уже давно й настирливо дзвенів на одній струні. Спочатку це діяло заспокійливо, клонило на сон, але зрештою стало набридати, і Олег голосно запитав, ні до кого не звертаючись:
— Де це грають?
Йому ніхто не відповів, а струна все бриніла й бриніла.
— Та перестаньте ж нарешті! — закричав Олег.
1 тоді, мабуть, щоб його заспокоїти, до звуку струни приєднався чийсь безбарвний голос:
— Джаним, ти невдоволений звуком тара? Але знай, що чотири струни тара зроблені у відповідності до чотирьох людських темпераментів. Якщо слухач вродливий і повнокровний, грай на другій струні; якщо блідий і жовчний — на верхній; коли він смаглявий і худий і схильний до меланхолії — більше грай на третій струні; коли ж він білолиций, жирний, крихкотілий — грай лише на баскові…
І в унісон цьому голосу дзижчала й дзижчала друга струна тара, і здавалося, що то маленька мушка потрапила в міцні тенета павука і борсається в них, знемагаючи, і скаржиться, кличе на допомогу, невтішно ридає перед смертю.
— Якщо ви не перестанете, я розіб'ю цього тара! — виведений з терпіння, крикнув Трубачов і прокинувся.
Він лежав на справжньому європейському ліжкові, вкритий білим, як сніг, простиралом, в кімнаті з білими стінами, з двома великими вікнами, за якими сіріла кам'яна стіна.
В ніс ударив різкий запах ліків, і одразу зринула думка в напівсонному мозку: невже він у лікарні? Але як він потрапив сюди? І потім… він же не був хворий! А раптом його вкусив той москіт, який, за словами професора, кусає лише чужинців і передає їм якусь страшну лихоманку?
Олег спробував поворушити руками — вони слухалися, перевірив ноги — вони також були цілі. В тілі не почував болю. Тільки голова була важка, ніби причепили до неї каменюку, і в очах плавали чорно-жовті кружала. Він уперся руками в матрац і сів. Тієї ж хвилини двері, що були зліва від ліжка, трохи прочинилися, і у вузенькій щілині з'явилося чиєсь чорне око.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Трубачов.
Око швидко сховалося, двері причинились, і знову тиша запала в кімнаті.
— Дивно, — пробурмотів Олег. — Чи не завезли мене в Мешхед або в самий Тегеран? Бо де ж в Ірані може бути така лікарня. А що це справжня лікарня — сумніватися не доводиться…
Двері відчинилися знову, на цей раз уже сміливо й широко, і до кімнати ввійшла людина.
Це був високий, дуже худий чоловік, схожий на сучкуватий дрючок, з довгим волоссям піщаного кольору, що вибивалося з-під крислатого фетрового капелюха, ретельно виголений, у чорному, наглухо застібнутому костюмі, з високим білим, добре накрохмаленим комірцем, з маленькою книжечкою в руці. Шкіра на обличчі, на шиї, на руках у нього була вся зморщена, ніби на старому портфелі, непевного жовтуватого кольору, який заважав хоч приблизно вгадати його вік.
— Я прошу пробачити, що вхожу так раптово, не попередивши, — на ламаній персидській мові звернувся чоловік до Олега. — Але мені сказали, що вам уже краще, й тому я поспішив, мій молодий друже, щоб дати втіху своїм старим очам побачити вас у доброму здоров'ї.
— Де я? — запитав його Трубачов.
— Ви у добрих друзів, і вам нічого турбуватися, — заспокійливо сказав чоловік.
— А точніше?
— Якщо це вас так цікавить, то ви — в притулку святого Себастяна, — відповів чоловік, продовжуючи стояти посеред кімнати.