Чтение онлайн

Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь — Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.

Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…

Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.

Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зволікала. Тобі подобалося спостерігати за нею, гратись, як із напівзадушеною мишею. Ти ніколи не думала, що з неї щось вийде, хіба що повія… А от вийшло! І ти казилася. Ти зрозуміла, що те, що тобі купували за гроші й дарували за секс, вона взяла задарма, тільки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти і її спробувала купити. І ні би купила. Але вона все одно залишалася іншою, чужою, «двірничкою»!

Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.

Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках — відмиватися, і згорток залишився у цієїпай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла — камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…

Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного — подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває — і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!

Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, якийвона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!

Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири. *

— Чоловіків треба вбивати через одного! — любила повторювати Вовикова бабуся.

— І мене? — перелякано питав п’ятирічний онук.

— А ти — моє золотко! Ти — янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, — заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика успіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі — ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.

— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!

— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».

— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.

Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».

Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.

Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.

Нарешті день здійснення мрії настав — у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.

Найголовнішим було сповнення давньої мрії.

Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.

Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект — вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав гримта парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.

— Ваша дівчина худенька чи повненька? — питала вона.

— Ну… мабуть, така, як я… — червонів Вовик.

— Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?

— У неї нога завелика… — мурмотів той.

Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і — з великими труднощами — чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».

Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.

Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.

Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…

Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.

Другий етап був найстрашнішим — треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі — Лілі. Він запросив її до себе, — хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…