Чтение онлайн

Але треба було напружитися й добре обміркувати ситуацію. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нічого не знали. Знає той, хто вбив Рінку. До речі, спало на думку Лілі, цим «невідомим» міг бути сам Вовик. Отже, він, мабуть, дізнався від неї, де дорогоцінності, вбив, а потім вирішив, що й вона, Лілі, зайва. От сволота!

Лілі навіть у теплій ванні здригнулася й похолола від цієї версії. Добре, що вона виявилася живучішою за інших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кішка горобця. Він ще не знає, з ким зв’язався!

Лілі трохи заспокоїлася. Вона діятиме розумніше. Її удар буде точним — у саме серце. Тільки так.

Вона нарешті розслабилась і з задоволенням занурилась у духмяну шведську піну, яка мала запах лаванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули двері. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумління щодо божевільної Ольги. На справді Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволі пере творилася на нецікаву й несмачну жуйку.

Можливо, саме зараз настав час відвертої розмови.

Адже тепер Толик лише заважатиме їй.

— О, а ти вже дома! — здивувався Анатолій, заглядаючи до ванної.

Лілі повільно розплющила очі й презирливо подивилась у красиве, занадто красиве для чоловіка обличчя: «І чим він мене так привабив? Я ж не люблю красунчиків… Мені б швидше підійшов Квазімодо. Це як риба «з душком» — огидно й смачно…»

— Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачіска, — продовжував Анатолій. — Мабуть, почала нове життя?

Дві доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гніздечка — пір’ячко почистити?

— Це, зауважу, любий, моє родинне гніздечко! — відказала Ліліана. — А ти можеш летіти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добігає логічного завершення, чи не так?

— Гадаю, саме так! — аніскілечки не здивувався той і присів на край ванни. — Треба з усім цим кінчати…

Він неспішно запалив і за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лілі.

— Кажуть, що цигарка — це останнє, що дають перед стратою… — криво посміхнувся він.

— Я тебе страчувати не збираюся, — сказала Лілі. — Просто йди своєю дорогою. Ти мені перешкоджаєш.

— Ось як… Тоді й я тобі дещо скажу: ти мені також перешкоджаєш.

— Це ж у чому? — Лілі випустила кільце диму.

— Ну, наприклад… стати вільним, а головне — багатим.

— Тобі ніколи не стати багатим, — зітхнула Лілі. — Ти — плебс. А вільним можеш стати хоч зараз.

Анатолій нахилився над її головою. Вона навіть відчула запах його улюблених парфумів «Прощавай, зброє!»

— Тобі ніколи не знайти діамантів убієнної тобою бідолашної бабусі, — раптом чітко й зловісно прошепотів Анатолій у самісіньке вухо. Лілі так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. — Де вони, знаю тільки я…

— Звідки?.. — прохрипіла вона, безпорадно споглядаючи цю гору м’язів, що нависала над нею.

— Від Заріночки вашої, - спокійно продовжував Анатолій. — Від кішечки Заріночки, яка так вірно зберігала таємницю, що довелося її трохи помучити…

— Невже це ти? Не вірю! — вигукнула Лілі, намагаючись вилізти зі слизької ванни.

— А ти повір… — посміхнувся Анатолій.

І вона повірила, по новому дивлячись у його холодні скляні очі.

— Чого ж ти хочеш, сволото? — прошепотіла вона. — Розділимо та й розбіжимося… Якщо Вовка нас не випередить.

— Не випередить, люба, не хвилюйся!

Він сказав це так, що вона одразу все зрозуміла.

— Толику, давай почнем усе спочатку… — змінила тон Лілі. — Ти виявився розумнішим, ніж я гадала.

— Пізно починати, — сказав він. — Ти допалила?

— Я серйозно. Причому тут це? — здивувалася Лілі, намацуючи поглядом ножиці, що лежали зовсім поруч на поличці біля дзеркала…

— І я серйозно, — відказав він і щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської піни. *

Гаятися не можна! Анатолій почав швидко збиратися й радів, що у цій квартирі не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Він почав пакувати до валізи все, що могло б навести на його слід. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.

Було близько дванадцятої ночі. «Начхати! — подумав Анатолій. — Буду копати. Зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квітів!»

У старий двір дістався о пів на першу. Одразу ж помітив ту стару березу, про яку казала Заріна. На подвір’ї нікого не було. Він стояв навколішки посеред двору, і йомуздавалося, що він просто маленький хлопчик, який грається в піску. Десь на шостому поверсі світилися вікна колишнього помешкання Ліліани.

«Молодець, моя кішечка, — думав, копаючи Анатолій. — Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за ліжко, ось — за штамп у паспорті!.. Не вийшло!..»

Нарешті лопатка натрапила на брудний згорток.

Анатолій обережно витяг його і струсив землю.

Розгорнув… Маленькі і великі камінці зблиснули у темряві. Десять масивних перснів, кольє, три браслети, чотири брошки… І все це — його! Усе — діаманти найчистішоїводи.

Він поспіхом засунув згорток до сумки і, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скоріше вийти з цього двору. І ніколи більше сюди не повертатися. Навіть подумки.

В арці за своєю спиною він почув легкий шурхіт…