Чтение онлайн

— Вибач, Роберте, — прошепотіла вона. І після невеличкої паузи додала: — Вибач за все.

— Через кілька секунд жінка, розгойдуючи «кінським хвостом», гайнула до натовпу і, зі спринтерською швидкістю промчавши вузькою вуличкою Мерчерія дель Оролоджо, зникла в центрі Венеції.

розділ 77

М’які звуки плюскотіння води поволі повернули Робер- та Ленґдона до свідомості. Він відчув гострий стерильний запах антисептиків, змішаний із солоним морським повітрям, а ще відчув, як під ним коливається світ.

«Де я?»

Здавалося, лише кілька секунд тому він бився на смерть із дужими руками, які затягували його зі світлового колодязя назад до склепу. А тепер — дивно... Він відчуває під собою не холодну кам’яну долівку базиліки Сан-Марко, а... м’який матрац.

Ленґдон розплющив очі й увібрав поглядом те, що побачив довкола: невеличку кімнатку гігієнічного вигляду з єдиним вікном. А погойдування тривало.

«Я на кораблі?»

Останнім спогадом Ленґдона було те, що його притиснув до підлоги склепу один із вдягнених у чорне вояків і сердито засичав: «Не намагайся втекти!»

Коли вояки зав’язували йому рот, Ленґдон дико заволав про допомогу.

— Треба винести його звідси, — сказав один вояк другому.

Його компаньйон неохоче кивнув.

— Починай.

Ленґдон відчув, як дужі пальці вправно обмацують вени й артерії на його шиї. А потім, чітко намацавши на сонній артерії потрібну точку, пальці натиснули на неї рішучим сконцентрованим зусиллям. Через кілька секунд зір Ленґдона затьмарився, і він відчув, як непритомніє, бо надходження кисню до його мозку припинилося.

«Вони вбивають мене, — подумав Ленґдон. — Просто біля гробниці святого Марка».

Настала темрява, але вона була не цілковитою... скоріш то було тонке сіре покривало, яке час від часу пронизували силуети та звуки.

Ленґдон погано усвідомлював, скільки часу минуло, але тепер його світ знову набув сенсу й конкретики. Судячи з усього, він був на борту якогось плавучого лазарету. Стерильне довкілля та запах ізопропилового спирту створювали химерне враження дежавю — наче Ленґдон зробив повне коло й прокинувся, як і минулої ночі, у ліжку невідомого шпиталю з уривчастими спогадами.

Професор відразу ж подумав про Сієнну та її безпеку. Він і досі бачив перед собою її лагідні карі очі, які дивилися на нього вниз із каяттям і страхом. Ленґдон молив Бога, щоб їй удалося втекти і щоб вона змогла безпечно вибратися з Венеції.

«Ми не в тій країні», — сказав їй Ленґдон, приголомшено збагнувши, де насправді розташована гробниця Енріко Дандоло. Той загадковий мусейон, про який ішлося в поемі, був зовсім не у Венеції, а за тридев’ять земель від неї. Як і застерігав Данте, сенс зашифрованої поеми був схований «під покривалом слів незрозумілих».

Ленґдон збирався пояснити все Сієнні, щойно вони виберуться зі склепу, але такої нагоди йому не випало.

«Вона втекла, знаючи одне: я помилився».

Ленґдон відчув, як у грудях у нього похололо.

«А чума й досі там... за тридев’ять земель».

Раптом біля «лазарету» почулися важкі кроки, і до його каюти увійшов чоловік у чорному. То був той самий мускулистий військовий, який притис його до підлоги склепу. Його очі були холодні, мов крига. Коли він наблизився, професор інстинктивно відсахнувся, але тікати не було куди. «Ці люди можуть зробити зі мною все, що їм потрібно».

— Де я? — настійливо спитав Ленґдон, вкладаючи в голос якомога більше викличної інтонації.

— На яхті, яка стоїть на якорі у Венеціанській лагуні.

Ленґдон окинув поглядом зелену емблему на уніформі військового: глобус в оточенні літер ECDC. Ленґдону ніколи не доводилося бачити ні цього символу, ні цієї абревіатури.

— Нам потрібна від вас інформація, — сказав чоловік, — і ми маємо обмаль часу.

— А який мені сенс що-небудь вам казати? — спитав Ленґдон. — Ви мало мене не вбили.

— Такого й близько не було. Ми скористалися знерухом- лювальним прийомом дзюдо, який називається шиме-ваза.Ми не збиралися завдати вам шкоди.

— Ви стріляли в мене вранці! — заявив Ленґдон, чітко пригадавши, як куля брязнула об крило прудкого трициклу Сієнни. — Ваша куля мало не влучила мені в поперек!

Чоловік звузив очі.

— Якби я хотів поцілити вам у поперек, я б це зробив. А я зробив єдиний постріл, намагаючись пробити заднє колесо вашого мопеда, щоб не дати вам можливості втекти. Мені наказали встановити з вами контакт і дізнатися, чому ви в біса поводитеся так безглуздо.

Не встиг Ленґдон усвідомити його слова, як у двері пройшли ще двоє вояків і рушили до його ліжка.

А поміж ними йшла жінка.

Наче видіння.

Неземне й ефемерне.

Ленґдон негайно впізнав цю жінку як видіння зі своїх галюцинацій. Жінка, яку він перед собою побачив, була красивою, із довгим сріблястим волоссям та синім амулетом із лазуриту. Через те, що раніше вона з’являлася перед ним на тлі жахливого ландшафту з безлічі трупів та напівмертвих, Ленґдону знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що ця жінка справді стоїть поруч — жива й реальна.

— Професоре Ленґдон, — звернулася до нього жінка і, стомлено всміхнувшись, підійшла до його ліжка. — Я рада бачити, що з вами все гаразд. — Вона сіла й помацала його пульс. — Мені сказали, що у вас амнезія. Ви пам’ятаєте мене?

Ленґдон якусь мить мовчки дивився на жінку.

— Я бачив вас у видінні... але не пригадую, щоб ми зустрічалися.

Жінка співчутливо нахилилася до нього.

— Мене звуть Елізабет Сінскі. Я — директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я, і я найняла вас, щоб ви допомогли мені знайти...