Чтение онлайн

Вовчиця відчула по її голосу, що все, і завила – розпачливо і жалісливо.

Ольвія відвела свій погляд від її помертвілих очей.

– Я помилувала тебе, але… Степ є степ, і закони для нього не писані. Хто дужчий, той і трощить кості іншому.

І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертві на спину, загнав пазури в хребет і, вигинаючи, ламаючи його, наніс кілька ударів дзьобом у загривок…

Тріснули кості.

Востаннє, вже не сподіваючись на рятунок, завила вовчиця.

Орел заклекотів на ній, відчувши свою перемогу.

Тремтячи, сауран вилетів з балки, й Ольвія спрагло вхопила свіжого повітря. Ще якусь мить позад неї чулося конаюче виття, що переходило у хрипіння, а тоді й воно стихло… Наче захлебнулося.

І знову в степу млява, сонна тиша.

Десь, осмілівши, свиснув бабак, йому озвався інший, налетів вітер, зашелестів тирсою, наче замітав сліди, розвіював жахне виття вовчиці, щоб і звуку з нього не зосталося у степу…

А в безодняві неба пливли легенькі білі хмаринки.

– Степ є степ… – зітхнула Ольвія і пустила коня вчвал.

Тапур наздогнав її, і далі вони їхали поряд – кінь у кінь. Валка з полоненими, гуртами худоби й коней відстала і тепер сунула позад них на відстані польоту однієї стріли.

Був тихий та ясний день, і Ольвія, замислившись, на мить забула про своє горе, і від того стало легше на душі. Дивилася в далечінь, і здавалось їй, що вона вдома, виїхала за місто – розвіятись у степу. Але він – Тапур – зненацька нагадав про себе:

– Ти народиш мені сина!

Він так і сказав – негадано і без будь-якої зачіпки: ти народиш мені сина… Він, очевидно, думав про щось своє, потаємне, тому й вихопилися в нього оті слова: ти народиш мені сина.

Ольвія наче зі сну пробудилася і враз повернулася до жахливої дійсності. Насторожено перепитала:

– Тапур щось сказав?

– Тапур сказав, що дочка грецького архонта народить йому сина.

Це було так просто мовлено й щиро водночас, що Ольвія хмикнула і засміялась. Чомусь їй навіть весело стало.

– Забрав мене силою і ще й вимагає сина, – глузливо сказала вона і подивилась на нього карими, вологими од сміху очима. – А ще які бажання в Тапура?

Але він був серйозним, надто серйозним і дивився на неї трохи аж зажурено (О люди, невже цей жорстокий, дикий скіф може чогось там журитися?).

– Чоловік без сина – що лук без тятиви, що птах без крил, – замислено мовив він, і таким вона його бачила вперше. – Лук не пустить стрілу, птах не злетить. Мені потрібен син. Мені потрібен продовжувач мого роду. Пішовши у світ предків, я все одно житиму у цих степах. Житиму в моєму синові, адже у ньому нуртуватиме моя кров.

Овва! Він таки й справді може замислюватись і говорити так, як говорять грецькі любомудри. Це щось нове в ньому відкрила вона. Несподіване.

І запитала вже без тіні насмішки:

– Ти хочеш мати щасливого сина?

– Найвідважнішого! – гаряче заперечив він. – Один скіф вимолив для свого сина щастя. Багато-багато щастя. А відваги попрохати й забув. І боязливий син зрадив своє щастя. Тому в нас кажуть: хто хоче бути щасливим, той мусить відвагу з великої чаші пити. Бо щастя як змія: не кожен його може утримати в руках.

Дивно, але він чомусь уже не здавався їй чужим та ворожим. Мала таке відчуття, ніби знала його давно-давно.

їхали ковилою навпрошки, і коні пливли у зеленім морі по самі черева, і об ноги її все билась і билась ковила. А вона думала стривожено:

«Але ж він… людолов. Калліпідів розорив, мене забрав… А я… я вже не відчуваю до нього зла. Невже мене скіфи чимось напоїли?..»

І вона починала вірити, що так, що скіфи й справді її напоїли якимось трунком, і вона вже по-іншому тепер думає про їхнього вождя. А він, не дивлячись на неї, замислено говорив, наче сам із собою радився чи бесідував із степом:

– Мені потрібен син. У мене все є: багатство, слава, влада. А табуни які маю! Яких коней викохав я у степах! Все маю. Все. У мене, зрештою, є і ти – найкраща жона, якої немає в жодного скіфського вождя. Але в мене немає сина. І на мені обірветься мій рід, і коней сідлатимуть у цих степах інші роди. Ось чому ти мусиш народити мені сина! Бо дочок досить. Їх у мене аж чотири. Гарні дівчатка, такі щебетухи, але… Але потрібен син. Дві мої дружини народили мені дівчат, і я хотів було їх продати у рабство, та старійшини відраяли.

– Але… за віщо?

– Як – за віщо? – аж здивувався він. – Та за те, що вони не захотіли народити мені синів. Або хоча б одного.

Ольвія вражено подивилася на Тапура.

– А хіба ж вони… винні?

– Так, винні!.. – упевнено вигукнув він. – Мій батько, вождь Ор, дуже хотів, щоб у нього був син. І моя мати народила йому сина, себто мене. Бачиш, як просто. А мої жінки не захотіли народити мені синів. Я відіслав їх у далекі кочовища. Але якщо ті дві ліниві й жирні жінки ще хоч раз потраплять мені на очі, я таки продам їх савроматам!

«Так ось він який, цей… людолов?! – подумала вона вражено і відчула якийсь острах, адже він і з нею може так само вчинити, як із двома першими дружинами. – О боги, які дивні ці скіфи! Хіба можна збагнути цього Тапура?»

І привілля степу чомусь уже не вабило її так, як хвилю тому. Аби відволіктися від похмурих думок, запитала:

– А куди ми їдемо?

– У моє весняне кочовище, – махнув рукою на схід. – Там воно за кряжем, у долині Трьох Колодязів. Там будемо стояти доти, доки вистачить табунам трави, а потім покочуємо далі на схід. Ми не греки, живемо вільно: сьогодні – тут, а завтра – ген там!