Чтение онлайн

– Я був обманом втягнутий у цю дурну місію, - відповів він. – Після цього немає чого соромитися, визнаючи невдачу.

– Ну, мені бибуло соромно, - відказала я. – З усіх боягузливих…

– О, мир, мир! – сказав Фінн, викручуючи свої руки. Грін Гріт стояв навшпиньки на його плечі, відкриваючи та закриваючи крила.

– Я скажу вам от що, - вставив Ого, - чому ми не порадимося із Грін Грітом?

Це вразило мене як дивна, але розумна думка. Але Івар пирхнув:

– Порадитися із папугою? – сказав він. – Хіба це не типова твоя ідея, Ого?

– Він не папуга! – обурено сказав Фінн. – Як ти можеш так казати, коли він відомий на всю Берніку, як мудрий оракул!

– Мудрий оракул, він? – неприємно сказав Івар. – Все, що я коли-небудь від нього чув, це лише повторення останнього слова, когось, хто говорить. Слухай. Я покажу тобі.
– Він обійшов Тітоньку Бек та став перед Фінном та зеленим птахом на його плечі. – Що скажеш, Грін Гріт? – запитав він. – Ми маємо повернутися додому на Скарр? Додому на Скарр, додому на Скарр?

Грін Гріт повернув голову боком та подивився на Івара одним круглим оком.

– Ні, - сказав він дуже чітко та виразно. – Йдіть до Галлісу, йдіть до Галлісу, йдіть до Галлісу. – Було так, ніби він майже сміється над Іваром, присягаюся у цьому.

Івар став досить блідим від здивування. Я швидко сказала:

– Тоді це вирішено. Ого та Фінн та я продовжимо у будь-якому випадку. Якщо хочеш взяти човен до Скарру у Чаркпулі, Івар, то можеш, але ти будеш вимушений заробити на проїзд, тому що не думаю, що у нас достатньо для цього грошей.

Я відчула велике полегшення, сказавши це, але переляк також. Відповідальність за доставляння нас на Галліс тяжіла наді мною, коли ми вирушили, із Тітонькою Бек, що сиділа у візку із Фінном, що дивився за нею та Ого, який керував. Івар відмовився керувати. Він крокував позаду, бурмочучи. Я йшла поруч із Ого, намагаючись весело теревенити. Це був один з тих часів, коли я бажала, щоб я ніколи не назначала Івара моїм вибраним партнером. Але я не почувалася, що можу забрати назад моє слово, що я дала собі, тож я викинула це з голови та натомість думала, як нам пощастило втекти від небезпек Скарру, якими б вони не були.

Звичайно ж, дощило. Але дощ йшов короткими зливами, а між ним світило сонце. Того дня ми бачили більше веселок, ніж я бачила за все моє життя до цього. Вони дійсно виглядали милими над насичено-зеленою Бернікою. Одна – велика подвійна веселка – змусила нас обох, Ого та мене, закричати. Дві великі туманні арки. Тоді ми знову закричали, коли третя веселка ніжно засяяла, усередині інших двох.

– Я ніколи раніше не бачив таке, - сказав Ого.

– Це обіцянка богів, - сказав нам Фінн, коли три веселки зникли.

– Обіцянки, обіцянки! – кисло бурмотів Івар позаду.

Я сподівалася, що обіцянка була про те, що ми дістанемося узбережжя скоро, але це було не так. Земля продовжувалася та продовжувалася, після того, як ми повернули наліво на перехресті, і ми мали залишитися на ніч у готелі, знову. Чи ми намагалися. З якихось причин, він був переповнений, тож вони спрямували нас до будинку у селі, де ми провели ніч поруч із стадом корів. Це було дуже не затишно. Тітонька Бек майже не робила того, що я їй казала і мене нудило він гарчання на неї. Але їжа була хороша. Ми вирушили у досить хорошому настрої у дощ наступного дня і, коли хмари очистилися, ми знову побачили море, нарешті, дуже близько, між двома низькими пагорбами.

Тоді ми виявили, чому готель був такий переповнений. Люди проходили повз нас, швидше ніж Мое могла йти, усі вони у святковому одязі. У жінок було нашарування різнокольорових нижніх спідниць та спідниць, підтягнутих стрічками, щоб показувати їх. Чоловіки мали стрічки повсюди, а капелюхи були із пір’ям. Більшість з них весело кричали нам:

– Зібралися на ярмарок, так?, - чи, - Прямуєте на Чарпульсьий ярмарок?

Якби відповідала я, я би сказала:

– Можливо. – Фінн нічого не сказав. Але Івар та Ого вдвох весело кричали у відповідь, що звичайно, вони збираються. На це я зітхнула та подивилася на усіх нас. Жоден з нас не виглядав, як людина, що святкує. Тітонька Бек була забруднена та осіла, ніщо не залишилося від її звичайної, акуратної. Я сплуталася, допомагаючи того ранку їй розчесатися, і у неї скрізь звисали пучки волосся. Богиня знає, як виглядало моє волосся, але моя сукня була неохайною. Гарний новий одяг Ого перетворився на зношений старий. Івар по пояс був заляпаний брудом, після ходіння позаду візка. Навіть рвані зелені шати Фінна були пошарпаними. “Ну, добре”, думала я. “Ніхто не може подорожувати так, як ми і залишатися новим та охайним”. Але це робило мене дуже сором’язливою.

Дорога повела нас навколо пагорба і перед нами був ярмарок, на широкому зеленому лугу, а за ним було містечко. За ними, я у практично могла бачити Галліс, як дерева та гори, сині на відстані. Тоді, я практично не могла думати ні про що інше окрім того, що там, досить близько, було місце, де народився мій батько, воно було таким гарним, як він завжди казав. Мене зовсім не хвилював ярмарок.

І це було по-дурному, тому що він виглядав забавним. Там було маса кольорових наметів та маса тварин та навіть більший натовп людей. На траві переді мною, вони танцювали під смички скрипалів. Мелодія біла швидка та весела і, здається, ніколи не закінчувалася. Люди виходили з танцю, задихаючись та сміючись, коли їм було досить, вони кидали монетки до капелюхів, що були перед скрипалями, і тоді йшли до ближчого намету, пити. Щодо скрипалів, вони продовжували та продовжували грати, посміхаючись та вражаючи мене та Ого швидкістю, з якою рухалися їхні руки та пальці.

– О, давайте потанцюємо! – сказав Івар.
– Гроші, Ейлін. Дай мені гроші!

– Мені також, - сказав Ого. Недалеко стояв натовп гарненьких дівчат, які, очевидно, чекали на партнерів. Він та Івар, вже майже дійшли туди, але Ого зупинився, щоб ввічливо запитати Фінна, чи той також піде танцювати.

Фінн засміявся та похитав головою.

– Не думаю, що Грін Гріту це сподобається.

– Ти можеш залишити його на візку, - запропонував Ого, коли Тітонька Бек раптом, у ривку, підняла голову та глянула на танцюючих.

– Що це за нечестивість? – сказала вона. – Дурне поводження під музику. Барбарі… – Вона взялася називати мене Барбарі, іменем моєї матері. – Барбарі, йдемо звідси негайно. Бабця приб’є нас, якщо ми залишимося тут! – І вона почала намагатися вибратися з візка.

– Залишайся, де ти є, Бек! – загарчала я на неї. – Бабці тут немає.

– Тоді перемісти візок, - прогарчала вона у відповідь. – Ми не можемо залишатися тут. Бабця дізнається.

Здається, Мое розділяла точку зору моєї тітки. Її вуха шльопали на знак протесту проти музики і, виглядало так, що вона готується, щоб розпочали ревіти. А якщо реве віслюк, інше ви майже не чуєте.