Чтение онлайн

Я також чула про дива. Люди на Скаррі завжди кажуть, що немає магії такої, як магія бардів Галлісу. Вони можуть виспівати щоб трапилося що завгодно, так кажуть – хоча я пам’ятаю, як мій батько розсміявся, коли я запитала його про це, та сказав, що він би хотів, щоби це було правдою. Щось з цього має бути правдою, подумала я, коли ми, через силу, пробиралися за інший кут та втратили з поля зору ущелину та барда.

– Він єбардом, - сказала я. – Вони завжди одягнені у синє.

Коли я говорила, ми підійшли до кам’яної будівлі та воріт поперек стежки. Грін Гріт пронизливо крикнув та всівся на ворота, що, здається, переполохало чоловіка, що їх охороняв, який підняв одну товсту руку, щоб захистити обличчя.

Розлючений Івар стояв на нашому боці воріт.

– Він не хоче пропускати мене! – сказав він мені. – Він каже, що я чужоземець. Зроби так, щоб він зрозумів, Ейлін.

– А в нього немає причин ображати мене! – сказав охоронець, задкуючи від Грін Гріта, але все ще тримаючи ворота зачиненими. Він був високий чоловік і кремезний. Він був одягнений у сірий одяг, який виглядав офіційним, та мав меча. – Я лише виконую свій обов’язок. Я одразу побачив, що юний джентльмен не корінний мешканець Галлісу, одягнений у плед та інше, як він є…

– Я казавтобі. Я – принц Скарру, - сказав Івар. Він трохи пом’якшився, коли його назвали юним джентльменом, але все ще був сердитий.

– …і оскільки моє місце тут, вартий дозволити йому пройти - дозволити пройти будь-кому з вас – перш ніж Оуен, священик, перевірить вас, - сказав охоронець, ніби Івар і не говорив. – Я бачу ви усі чужоземці. Я подзвонив у дзвоник і Оуен безсумнівно незабаром з’явиться. Він зайнятий, благословляючи інших подорожуючих з порому.

– Отже, ми почекаємо, так? – прогарчав Івар.

– Терпляче, - погодився охоронець. – Може хтось із вас, будь-ласка, зніме птаха? Я не певен що це благочестиво.

– Благочестиво! – вигукнув Фінн.
– Ніщо не може бути більшблагочестивим ніж Грін Гріт! Я починаю розуміти, що Мое була цілком права, не бажаючи приїжджати на Галліс!

– А хто з вас Мое? – запитав охоронець

– Ослиця, - пояснив Фінн. – Ця ослиця протестувала протягом кожного ярду подорожі…

– Титакож намагаєшся образити мене? – сказав охоронець, кидаючи сердити погляд.

– Ні, ні! – поспішно запротестував Фінн. – Я монах і мирний чоловік.

– Тоді зніми птаха, - сказав охоронець.

Я виявила, що мій настрій неухильно потопає. Я забула, інші речі, які мій батько завжди розповідав про Галліс. Я пам’ятаю, що він хвалив красу Галлісу та його прекрасний клімат вельми часто, допоки я не питала його чому, якщо Галліс був таким прекрасним, він вирішив переїхати на Скарр. Його відповідь завжди була:

– Тому що, Ейлін, людина не може нічого робити без дозволу священики. – Я почала боятися, що наша подорож зупиниться.

Я дивилася, як Фінн заманює Грін Гріт на свої плече, а ми чекали священика.

Зрештою, Праведний Оуен помпезно підійшов до воріт, у вихрі сірого широкого одягу. Я могла бачити, що він гірший за Кілканнонського Священика. В нього було, радше, товсте обличчя, прикрашене вусами, навіть більшими ніж у охоронця. Вони повинні заважати, коли він їв. Він склав свої руки у рукави одягу та притулився до воріт.

– Так, так, - сказав він. – Що тут у нас? П’ять чужоземців та їхня домашня худоба.

“Домашня худоба!”, подумала я. У цю мить, я відчула я Плаг-Аглі, невидимий, вперся у мої ноги. Від цього мені стало набагато краще.

– Грін Гріт, - сказав Фінн, такий обурений, яким я ще ніколи його не бачила, - недомашня худоба, праведний пане. Він Великий Птах…

– А ти? – сказав Праведний Оуен, презирливо обрізуючи його.

– Я – Фінн, - сказав Фінн, - монах Ордену Богині Берніки і ми на святій місії…

– А ти, пані? – сказав Праведний Оуен знову обрізуючи бідолаху Фінна. Він подивився на Тітоньку Бек, яка сиділа у візку. – Ти відповідальна за цю святу місію?

Тітонька Бек просто сиділа і нічого не казала.

Праведний Оуен чекав, поки вона заговорить і коли вона навіть не глянула на нього, він зіщулив свої очі, дивлячись на неї.

– Німа, е? – сказав він. – Тоді хто євідповідальним?

– Я, - сказала я, перш ніж Івар зміг відкрити рота.

Праведний Оуен глянув на мене недовірливо. Хотіла б я не бути такою маленькою.

– Справді? – сказав він.
– А хто титака?

Я сказала:

– Мене звати Ейлін і я Мудра Жінка Скарру.

Праведний Оуен почав дивитися абсолютно глузливо.

– Вона є! – Фінн та Ого сказали разом, а Фінн вів далі, - сама Велика Леді оголосила, що Ейлін повністю пройшла посвячення.

– Хм, - сказав Праведний Оуен. Він швидко перейшов до Івара. – А ти?

Івар, не неприродно, почав гордо:

– Я принц Скарру. Мій батько…

– Ще один чужоземець, - зневажливо сказав Праведний Оуен. – Ти, великий високий хлопець. Ти зі Скарру чи з Берніки?

– З жодного, - сказав Ого, майже так само гордо як Івар. – Я з Логри.

– Логри! – вигукнув Праведний Оуен. – Як ти дібрався сюди?

– Мене залишили на Скаррі, коли бар’єр піднявся, - пояснив Ого.

Праведний Оуен нахмурився, недовірливо.

– Це правда, - сказала я. – Він тоді був досить малим.

Івар сказав:

– Так, це правда. Він тут як мій слуга.

– Підходить, - сказав Праведний Оуен та потягнув свої величезні вуса, розглядаючи нас. – А пані у візку?