Поезiї
Шрифт:
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
(Посвята сiм'ї Михайла Ф. Комарова)
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька жене,
Немов од дерева одiрваний листочок…
I мчить залiзний велетень мене.
Передо мною килими чудовi
Натура стеле - темнiї луги,
Славути красної бори сосновi
I Случi рiдної веселi береги.
Снується краєвидiв плетениця,
Розтопленим срiблом блищать рiчки, -
То ж матiнка-натура чарiвниця
Розмотує свої стобарвнiї нитки.
Далi, все далi! он латанi ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потiм укрили все хмари тi сивi
Душного диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом, як любiї сни;
Ще за годину, i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!..
Щастя колишнього хвилi злотистi
Час так швидкий пожира, мов огонь, -
Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiї,
Здається, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiї
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi…
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає вогнем, променiє
I по степу розлива своє свiтлонько красне, -
Степ вiд його червонiє.
Свiтлом рожевим там степ паленiє,
Промiнь де ллється iскристий,
Тiльки туман на заходi суворо синiє,
Там заляга вiн, росистий.
Он степовеє село розляглося
В балцi веселiй та милiй,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тiльки на хатоньцi бiлiй
Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;
Часом могилу стрiваю.
В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -
Тихо, i вiтер не вiє.
Де не погляну, нiде нi билинки,
Тиха травиця лелiє…
Великеє мiсто. Будинки високi,
Людей тих - без лiку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськiї лави широкi,
Скрiзь видно ту юрбу велику.
I все чужина! ох, бiда самотному
У мiстi широкiм!
Себе почувать одиноким!
I добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Тож добрiї люди мене привiтали
В далекiй країнi,
Там друга в прихильнiй дiвчинi
Знайшла я. I моря красу споглядали
Не раз ми при тихiй годинi.
На тихому небi заблиснули зорi,
Огнi запалали
У мiстi. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морi
Незлiченнi свiтла сiяли.
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi!
Бачу здалека - хвиля iскриста
Грає вiльно по синьому морi.
А у тую недiленьку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промiнням вiтає.
Що бiлiє отам на роздоллi?
Чи хмариночка легкая, бiла
Геть по небi гуляє по волi?
Чи на човнi то бiлi вiтрила?
В морi хвиля за хвилею рине,
Море наче здiймається вгору,
А склепiння небеснеє синє
Край свiй ясний купає у морю.
Свiтло там простяглося вiд сходу, -
Очi вабить стяга та iскриста;
Корабель наш розрiзує воду -
I дорога блакитно-перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилi,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирi бiлi.
А здалека, отам на заходi,
Срiбнокудрiї хвилi кивають, -
Нереїди при сонячнiм сходi
Промiнь раннiй таночком стрiвають..
I танцюють химерно та легко, -
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж iзнов одкотилась далеко,
Геть бiлiє в туманному краю…