Чтение онлайн

— Так! Усе так! Та все ж ми перейшли на штучне харчування, коли досягли вищого щабля розвитку, і давно вже не чіпаємо тварин. Тепер вони у нас живуть вільно…

— Не будемо обговорювати цієї проблеми, — двійник зробив паузу. — Ми довго обирали вид енергії для свого існування, багато перепробували і зупинилися на біоенергії мислячих істот, у даному разі вас, людей.

Все, що чув Янсіп, здавалося йому жахливим сном. Невидимий гігантський спрут обплів планету і висмоктує життєву енергію людей, методично, поступово, з кожної людини, поки та не помре від виснаження. У пам’яті спливає образ Арксі, і Янсіпу стає нестерпно боляче… Арксі вже немає. Зате є робот, цей живий злочинець-манекен, та ще й у його, Янсіповому, образі.

— І як довго це триватиме?! — крикнув Янсіп.

Двійник багатозначно розвів руками:

— Поки не вичерпається весь запас енергії.

— Тобто, поки не вб’єте всіх нас?

— Саме так.

— І що ж далі?

— Далі ми перемістимося на іншу населену планету.

Янсіп відчув, що він на грані божевілля. Він не в змозі був усвідомити, як космос міг виродити такий жахливий живий і до того ж розумний організм, який пожирає цивілізації.

— Скільки планет ви вже погубили?

— Важко сказати, — байдуже махнув рукою Янсіп-другий. — Багато. Та це вже нецікаво. Зате зустрічатися з новими істотами завжди цікаво. Наші моделі міжзоряних кораблів уже розшукують такі планети і навіть дещо знайшли.

“Вирватися звідси, скликати раду і… що тоді? Що робити? — билася думка в Янсіповій голові. — Як боротися з невидимкою, яка… скрізь?”

Двійник зміряв поглядом Янсіпа, явно наміряючись щось сказати.

“Тільки хіміки! Так, тільки хіміки! Лише їхній газ “тета” чи “тау” спроможний якщо не знищити, то хоча б відігнати це чудовисько і порятувати планету. Треба негайно втікати і сповістити…” — Янсіп схопився, але тут же осів. Модель, мабуть, мала здатність паралізувати рухи і волю людини.

— Світіння — це теж ви? — раптом запитав Янсіп.

— Ми, — відповів мляво двійник. — Легке світіння, яке доводилося вам спостерігати, з’являється у тій ділянці матерії, де концентрується біоенергія для інтенсифікації процесу мислення.

Після короткої мовчанки подоба-модель вичавила на своєму лику злу посмішку, яка все більше дратувала Янсіпа.

— А тебе не цікавить, чому я прийшов до тебе?

“Справді, чому? І як це я раніше не запитав його?” — подумав Янсіп, але озвався досить байдуже:

— Так чому?

— Щоб убити тебе.

— Що?! — відсахнувся, бліднучи, Янсіп.

— Так, убити. Точніше, анігілювати. Ти вже все знаєш, тому жити тобі більше не можна. Ви втрьох і так додумалися багато до чого, — спокійно пояснив двійник.

“Ми… втрьох? — прокотилося луною в Янсіповій голові, що враз стала свинцевою. Доран з Олпетом. Вони, як і я… Та їм же загрожує небезпека! Що робити? Як попередити?”

Янсіп засовався на стільці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — озвався двійник. — Про своїх друзів, правильно? — Очі в нього звузилися. — Так от, їх давно вже немає.

— Як немає?! — скрикнув у відчаї Янсіп, і раптом у ньому щось немов надломилося.

Він зрозумів усе. Доран з Олпетом убиті. Замість них розгулюють ці жахливі моделі-копії! І для нього спрут приготував копію… щоб ніхто нічого не помітив. Тепер зрозуміло, чому Доран і Олпет були такі дивні останнім часом… Та це ж були не Доран і Олпет!.. І з хіміками ніхто не зв’язувався!.. Тепер настала його черга, Янсіпова…

“Як врятуватися?! Як порятувати людство планети? — ця думка обпікала мозок. — Тільки газ!.. Сповістити всі центри. Сповістити хіміків. Адже наша розмова записується!.. Треба тільки передати фонокасету. Лише натиснути на кнопку… Кнопка біля вікна… Треба діяти!..”

— Душно, — вихопилося раптом у Янсіпа. — Закрию жалюзі.

Подоба-модель довго і пильно свердлила поглядом Янсіпа, ніби розв’язуючи складну задачу.

— Ти це можеш зробити, — поблажливо посміхнувся двійник, піднімаючи праву руку з витягнутими пальцями до рівня голови Янсіпа.

Янсіп поволі підвівся, підійшов до вікна і тремтячою рукою натиснув на обидві кнопки. Жалюзі і передавача. Фонокасета полетіла по планеті. “Встиг!.. — промайнуло в його свідомості, і тієї ж миті крісло, в якому сидів його ворог, осяяв яскравий спалах. — Тепер людство житиме!..”

День п’ятий

Інформаційне зведення:

Рішенням Наукової Ради припинено діяльність усіх наукових груп, за винятком груп дослідження акватрансформації, астрофізичних спостережень і дослідження фізики макропростору.

Для встановлення зв’язку з орбітальною станцією “Шпігель” створено групу міжпросторового зв’язку та локації.

На пошуки геологічних та гляціологічних партій, що працюють в умовах відкритої місцевості, вийшло три рятівних загони.

Уведено ліміт на воду…

Косташен рвучко сів на ліжку, і воно, піддатливо прогинаючись, набуло форми крісла. Нервово хрускотнув пальцями і з ненавистю поглянув на ящик крелофоніки, що стояв у кутку готельного номера. Концерт мав давно вже закінчитися, була середина ночі, але ніхто з трупи до готелю ще не повернувся. Навіть Брі.

Стіни кімнати, здавалося, тисли на Косташена, змикались навколо нього, як у похмурих оповіданнях Едгара По, і викликали атавістичну клаустрофобію. Та на саму лише думку про розблокування вікна йому ставало іще гірше. Що він там побачить? Глупу ніч. І сіре, землисте, без єдиної зірочки небо, яке ось уже п’яту добу (П’яту? Так, уже початок п’ятої доби) тисне на засніжену пустелю. Косташен міцно замружився, зціпив зуби, намагаючись спинити тремтіння в пальцях. І занесла ж його сюди лиха година!