Чтение онлайн

— А як ви розумієте права особи?

— Право людини бути самим собою.

— Ну от, бачте, наші погляди цілком збігаються. А до моменту “Ілюзіону” ви готові були переродитися у чортзна-що. Як особистість.

— Звідки ви це взяли?

— Ваш перехід до Руденка, відмова від теми — вашої кровної праці, — це, щоб ви знали, був ваш крах… Інерцоїд поля, вакуум, як зворотний бік матеріальності, одне слово, такі роботи цілком у руслі вашого покликання. Це у нас перевірено на спеціальних тестах.

— Слід гадати, ви знаєте про мене більше, ніж я сам.

— Ми всі в п’ятірці достатньо знаємо одне одного, — кинув він примирливо.

Помовчали. Знизу, від перехрестя, долинав гул автомобілів, стрекотіла Оленина машинка.

— Одне слово, наша інтуїція збігається за всіма параметрами, утворюючи спільний арсенал інтуїції, так звану пентаду. Не подобається мені цей термін, та що вдієш… Зате рівень інтуїтивного проникнення підвищується не в п’ять разів, зважте, а значно більше… Особливо в момент збігу піків.

— ?..

— Оптимумів активності.

— Але ж інтуїтивне знання недостовірне!

— Дурниці! Ми уявлення не маємо, як воно народжується у нас, ми просто користуємося ним, і все. З недовірою, правда, з острахом, оскільки часом інтуїція підводить.

— От бачите.

— Але ж так само підводять експериментатора й недостатньо вивірені прилади. І відсутність навичок роботи з ними. Треба вивчати інтуїцію, може, навіть як багатообіцяючу функцію людського розуму.

Останні слова прозвучали з пафосом. Адміністратор підвівся, легенько потягнувся. Видно було, що він не звик засиджуватись за столом.

— Ми зібрали вже сім п’ятірок, — сказав він. — Робота копітка, виснажлива, зате результат втішає… Знімати дистанційно параметри психіки навчилися зовсім недавно. Тому й виникла ідея “Ілюзіону”. Під виглядом атракціону, видовища…

— Низькопробного, — перебив я його.

— …ми могли проводити свої дослідження з будь-ким із глядачів під час сеансу. Ваші параметри дала нам Олена…

“Коли ж це? А-а, згадав! Ще у Фляка… Справді… вона привела мене до своїх церебральників, наче жартома клеїла датчики на лобі й таке інше… Отже, Олена…”

— І тоді ж ми вирішили продемонструвати вам небезпеку вашого переродження. Буквально дати вам змогу побувати в чужому обличчі. Чули щось про параперсоналізм?

— Доводилося дещо. Лжевчення про переміщення душ?

— Не душ, а свідомостей. Так от, Глінка зголосився бути донором, Олена затягла вас до кінотеатру… А до цього ми півтора місяця обстежували глядачів. Кінотеатр — дуже зручне місце. Спробуйте-но змусити людину три години просидіти майже нерухомо, а в кіно вона на це приречена. Так от, про вас: зізнаюся, ми не розраховували на такий успіх. Ну, думали, триватиме день-два…

— А щоб вам, вівісектори! Ну, а зміщення в часі?

— Не в часі, а в свідомості. Якусь частину власного досвіду Глінки ви сприйняли блискавично, проживши два місяці його життям і тут же забули його повністю. Цей ефект ми ще недостатньо вивчили.

— Виходить, я перший піддослідний?

— Не заностесь, Андрію! Зрештою, першим був я… — Адміністратор пружною ходою крокував по кімнаті. — Тепер ви знаєте, що таке п’ятірка. Я, ви, Вадим, Олена, Валентин — єдине ціле за відповідних умов. Ми, як могли, намагалися очистити вашу справжність, аутентичність для контакту з нами, ми виривали вас із вашої власної омани, рятували від зради самого себе. Що ж, методи ризиковані, але тільки так можна було забезпечити успіх експерименту.

— Вадим казав, що ви майже не користуєтесь апаратурою.

— Коли п’ятірка “зібрана”, потреба в апаратурі відпадає. Будь-який інструментарій — всього-на-всього підсилювач досвіду, ми ж маємо справу зовсім з іншим… Те, що у нас є, — він кивнув на сусідню кімнату, — це лише індикатори психіки. Рівноміри, так би мовити. Вони аж ніяк не впливають на “зібраність” п’ятірки.

— Чому саме п’ятірки? І як відбувається це злиття?

— Чому п’ятірки — про це спитайте у природи-матінки. Не знаємо ще, це відкриття — попереду. Можливо, з допомогою тих самих інтуїтивних рейдів… А злиття інтуїцій відбувається без будь-якого містичного флеру: досить трьом з п’яти зосередити увагу на чомусь одному — і матимемо ефект. В оптимумі, зрозуміло. Двоє інших можуть тут же підключитися самі по собі.

— А ці троє… щось подібне можуть?

— Ви про наш рейд у керн? Звичайно, ні. Учотирьох трохи краще, але п’ятірка…

Він захоплено потер руки. Я ніяк не міг збагнути, подобається він мені чи я терпіти його не можу. Звичайно, він вгадав мої думки.

— Не має значення, як ви до мене ставитесь. Чи до Вадима. Це конструктивний антагонізм всередині цілого. Важливо інше — чи будете ви свідомо продовжувати працювати з нами.

В цю мить без стуку розчинилися двері, і в кімнату зайшов Валентин Глінка — в пальто, тірольському капелюсі, з портфелем. Зупинившись на порозі, дивився на мене, беззвучно сміючись. Я вивчав його, як недавнє власне відображення.

— Привіт, двійник! Ну, як я тобі? — Він усміхався, тряс мені руку, плескав по плечу. — Розумієте, Роберте Павловичу, приїхав до мене у Соцмістечко, влаштував вечірку, залицявся до моєї дівчини. Словом, розійшовся.

— Ти з машиною?

— Так.

— Тоді давай до мене додому, розвантажуйся. Поки що поживемо разом. І Андрія підкинь по дорозі.

— Гаразд. — Глінка широко всміхнувся і спитав: — То що, працюватимеш з нами?

Про це мав би запитати адміністратор, але Глінка випередив його. Я підвівся, підійшов до вікна. На перехресті скупчилися десятки машин, які йшли сюди на підйом з окружної дороги. Знайомі з дитинства вулиці були якісь незвичні й навіть трохи чужі. Мабуть, тепер я бачив їх по-новому. Незвичний для себе був і я сам після цієї розмови, після всього, що трапилось.

Значить, був рейд… Значить, кільце інтуїтивного розуму і справді вирвалося далеко за межі сьогоднішніх знань, і все, що сталося зі мною, — логічно пояснима дійсність.

Я обернувся.

— Не знаю, Валентине… Роберте Павловичу. Дайте подумати.

Та я вже знав, що погоджусь. І головне — бачив, що й вони знали й раділи.

Ми знову вдвох — на безлюдній косі пляжу. З сірого моря напливають холодні лютневі хмари, прозора хвиля розмірено шелестить у крижаній береговій кірці… Олена — у тій самій шубці, в якій я зустрів її тоді… Невдовзі звечоріє, ми самі на всьому узбережжі, серед пошматованих зимовими штормами кольорових навісів і грибків…