Чтение онлайн

Далі. Округлі руки з тугим візерунчастим браслетом. Волосся розсипалося по плечах — чорна лискуча хвиля, гребінь у ній — наче човен Хокусаї. У вухах крихітні сережки, стрімкий злет брів, заломлених біля скронь, чітка лінія губ і носа. Затемнені окуляри приховують очі, та я знаю їх, бо запам’ятав назавжди за ці три (майже три) роки щастя.

Суддя скінчив і хвильку, як годилося, помовчав. Останні його слова: “Ви вільні у своїх рішеннях, однак подумайте”. — “Мені думати нічого, я — проти, усіма фібрами душі проти”. Станка нетерпляче підвелася з табурета, навіть не глянувши у мій бік.

— Прошу розірвати наш шлюб. Прошу зробити так, щоб я більше не зустрічала цього чоловіка.

Я остовпів. Суддя співчутливо глянув на мене.

— Ваше рішення остаточне? — в його голосі відчувався заклик до примирення.

— Так, остаточне.

Видно, Станка приготувала цю фразу вже давно. А я чомусь ніяк не сподівався на такий кінець; ще місяць тому був певен, що все владнається, варто лише поговорити з нею… Найгірше, що я міг припустити, — це звичайне розлученая. Все-таки лишалися шанси зійтися в майбутньому.

Значить, остаточне! Свідомість мою наче обпекло крижаним струменем. Суддя тим часом торкнувся дзвіночка — цугом увійшли четверо свідків.

Шлюб розривається за заявою позивачки. Категорія розлучення — вища.

Станка круто повернулась і пішла. Мені щось казаля, можливо, навіть допомогли встати. Оговтавшись, збагнув, що сиджу в кімнатці, яка примикала до залу, намагаючись стримати рукою судорожне посмикування щоки.

Цього слід було сподіватись. До цього йшлося. Ми — різні. Насильно милим не будеш, та що ж робити, що тепер робити?

Неподалік від мене стояв чоловік у строгому брунатному мундирі. Він, очевидно, чека©, доки я отямлюсь. Чоловік підійшов до мене, співчутливо і водночас твердо поплескав по плечу.

— Бадьоріше, друже! Ви ж мужчина, чи не так? Не би перший, не ви й останній. А може, воно й краще для вас.

Він підморгнув мені, всміхнувся. “Судовий виконавець, — нарешті збагнув я. — Зараз він для мене, як кат”.

Чоловік тим часом розкрив папку і став перебирати якісь папери, формуляри.

— Заява вашої колишньої дружини надійшла два тижні тому, — почав він. — Ви знаєте, — на обличчі в нього ьаграла посмішка і тут же згасла, як зовсім недоречна, — у мене інтуїція на результат процесу. Я сказав собі: а що, Кесторе, тут пахне максимумом. Найрадикальніше розлучення, без права на апеляцію, з негайним виконанням. Отож, поки суд та діло, не завадить заздалегідь зібрати картограму для відповідача — і тобі зручніше, і йому не скніти в ізоляторі зайвих півмісяця. Ось вона, погляньте!

Він з тріумфом розклав на столі строкату схему. Я чув про ці схеми, та ніколи не гадав, що й на мене можна скласти таку. Хрусткий гербовий аркуш протоколу лежав поруч, його коротенький зміст все ще не доходив до мене. А виконавець продовжував:

— Погляньте сюди. За вироком, ми повинні забезпечити вас такими життєвими шляхами, які виключають можливість зустрічі з вашою колишньою дружиною. У Кодексі є вказівка на те, що відповідач може вибрати будь-який із запропонованих варіантів назавжди. Однак згідно з недавно прийнятою поправкою, він назвав її номер і дату, козирнувши професійною пам’яттю, — відповідач, як особа, що постраждала, може відмовитися від даного варіанту і випробувати інший. За цією поправкою, у його розпорядженні має бути не менше сорока інших реальностей. Тож нема чого нарікати.

Сорок варіантів! Блеф, усе це мене не цікавить. Мені потрібен лише єдиний — зі Станкою, та його мене якраз і позбавляють. Жінка має право вимагати цього, так вважав і я (до суду). Схема здавалась мені заплутаною і небезпечною, як клубок гадюк.

Нестор водив товстим пальцем по кольорових пунктирах.

— Ось це — ваша вихідна варіація. Вона тяглася б і далі у зашій реальності, коли б… хм… усе було гаразд. Аж до вашого природного кінця. Та Станка… — він запитально подивився на мене.

— Гайдук.

— От-от, тепер її слід іменувати дівочим прізвищем. Значить так. Станка Гайдук завимагала максимального розлучення…

Назіщо він усе це повторює? А може, я виглядаю зараз безнадійним недоумком?

— …ми розрахували для вас сорок варіацій вашого власного буття в інших реальностях. І в кожному випадку намагалися прокласти найоптимальніше проходження. Роботонька, скажу я вам, непроста, копітка, важка праця!

Він розпалився і говорив, говорив… Я й не помітив, як надворі посутеніло.

— Реальності, — казав Нестор, — у нашому імовірнісному світі є здійснення неймовірностей. Їх стільки, скільки можна собі уявити, і ще стільки ж. Вони безболісно співіснують. — (Усе це я знав ще з шкільного курсу.)

Перехід з реальності в реальність здійснює варіатор. Техніка переходу добре відпрацьована й абсолютно безпечна, треба лише навчитися маніпулювати мініатюрним табло, що нагадує дитячу гру в п’ятнадцять. Сорок реальностей для можливого їх проходження відібрали за принципом різноманітності. Річ у тім, казав Нестор, що реальності суміжні, вони примикають одна до одної, різняться лише дрібницями, тому розбіг між вибраними реальностями взято величезний.

— Ви однолюб, чи не так? — раптом урвав Нестор свої пояснення.

Я підтвердив. Перед ним лежала моя картка з психотипом, в якій усе це було записано у відповідній графі… Однолюб, на превеликий жаль, однолюб…

— Ми це врахували. Складаючи ваш набір варіацій, намагалися забезпечити можливість заміни…

Я відмахнувся.

— …досить повноцінної заміни Станки Гайдук відповідним типом жінки. Не знаю, наскільки це нам удалося, вам буде видніше, та гадаю, така можливість є.

І тут я вперше зацікавився. Нестор вийняв дистанційне табло. Користуватися ним було не складніше, ніж запальничкою, треба було лише переміщати пронумеровані призмочки з однієї клітинки на іншу. Поєднання призмочок давало індекс потрібної реальності. Цей індекс приймав головний варіатор (Нестор вказав на шпиль величезної будівлі без вікон) і тут же переносив власника плаского табло куди слід.

— Як це робиться? — спитав я без особливого інтересу.

— Навіщо це вам? Ви що, коли піднімаєтесь ліфтом, також запитуєте, якої він системи — індукційної чи лебідкової? Краще розберіться у схемі, в нас обмаль часу.

І справді, шум за вікном стихав, центр міста під вечір пустів, лише у зоопарку все ще ричав якийсь звір, що ніяк не міг змиритися з неволею. Голоси, сплески звуків стали віддалятися: десь там вносила свою лепту в цю реальність Станка. Я ж учився перебуванню в інших реальностях.