Пустоцвiт
Шрифт:
Лікував він досить вдало – в основному трав'яними зіллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братія навіть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навіть потайливим і грубим, у розмовах нерідко проявляв різкість, тому що терпіти не міг «тупих людиськ».
Чи не більше від усіх інших грізний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здійняту без особливої потреби нічну тривогу хлопцеві перепаде. «Дохтура» бідолашний послушник боявся панічно, тому в його присутності просто від переляку робив безмірні дурниці, за що заробляв важкі стусани.
От і зараз своїми криками Никодим ледве не підняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спині, уперіщив владним окриком:
– Ци-и-ить!!!
Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом від голови до ніг. Імовірно, так само легендарний Пігмаліон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-під його різця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченці можна було розпізнати природженого експериментатора… яким він, власне, й був.
– Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.
– На… наснилося… – промурмотів нещасний Никодим, у якого від ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегідь розколювалась потилиця.
– Наснилося?! Привиділося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вітру.
– Ні, здається, ні…
– Ні?!
– Так…
– Ну, то так чи ні?!
Никодим розгублено мовчав, тільки очі замружив, чекаючи потиличника.
– А якщо ні так, ані ні, навіщо ж репетувати?
Удару все не було, тож Никодим ризикнув відкрити ліве око й обережно промурмотів:
– Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…
– Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.
– Ой, годі тобі хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарешті Гафія. – Дай йому хоч слово спокійно мовити. Не бачиш, він зі сну перелякався, а при тобі взагалі…
– Так хто ж його… – презирливо посміхнувся отець Феодор.
Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потім пролунало шипіння з дивним присвистом і нарешті – слабкий писк новонародженого кошеняти.
– От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим і слідом за тим зашепотів м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, і Царице Небесна від гніву захисти…
Втім, добурмотіти молитву так і не встиг: за воротами в черговий раз засичало, потім хтось дряпнув по хвіртці, на довершення знов пискнуло кошеня. Послушник охнув і повалився у сніг.
– Тьху ти, дурило! – мовив отець Феодор. Гафія подивилася на нього з докором і перехрестилася: мовляв, отямся, у святій обителі перебуваємо. На щастя, у цей момент до воріт підбігли ще троє або четверо ченців.
– Прокинулися нарешті, тільки по смерть вас посилати! – мугикнув «дохтур» і розпорядився: – Відтягніть цього дурня в його сторожку. Гафіє, приведи його до тями. І хтось один – за мною, потихеньку…
Мовчки перехрестившись, отець Феодор відкрив хвіртку, ступнув уперед… і ледь не спіткнувся об розпростерте на снігу тіло!
– Отакої!.. – мовив чернець позаду нього.
– Ой, який цікавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пішла в сторожку піклуватися про непритомного Никодима.
– Нічого цікавого: мундир як мундир, тільки польський.
– Польський?! – здивувалася жінка.
– Еге ж. Одне не втямлю одразу, офіцер він або всього лише унтер-офіцер, зі спини не видно… – отець Феодор на мить замислився, але раптом спитав різко: – А ти чого не в сторожці, Гафіє? Я ж наказав тобі…
– А як же дитятко? – мовила куховарка.
– Дитятко?! Яке ще дитятко? – тепер настала черга ченців дивуватися.
– Несповідимі справи твої, Господи!.. – зітхнула жінка й перехрестилася. – Хіба ж ви не чули дитячого плачу?
– Якого такого плачу?..
– А-а-а, що з вами!..
Гафія лише рукою махнула й заходилась уважно оглядати землю навколо неживого тіла, гукаючи:
– Дитятко… Де ж дитятко?.. Та за що ж його, крихітку таку, в лютий холод сюди відправили?
Отець Феодор і чернець здивовано перезирнулися й дружно знизали плечима. Один Господь Бог відає, що в цих баб на думці! Взяти хоча б куховарку: начебто розумна тиха жінка, а як увійде щось в голову – так хоч стій, хоч падай!
Дитятко!..
Та звідки тут йому взятися, справді?!
– Ну що, вухаста ти наша, де ж малюк твій, а?! – не витерпів нарешті «дохтур» і додав з деякою навіть зловтіхою: – А ти очима, очима подивись, отож і…
Неживе тіло зненацька ворухнулося, слідом за тим знов пролунало незрозуміле шипіння й повторився слабкий котячий писк. З радісним криком: «А-а-а, от він де!!!», Гафія вмить упала на коліна поруч з пораненим, схопивши його за плече, перевернула горілиць. Одразу на землі виявився колись білий, а тепер багряний від крові згорток. Чоловік настільки судомно притискав його до себе, що не міг розтиснути скрючені пальці навіть у безпам'ятстві. Абияк вирвавши дорогоцінну ношу із чіпких обіймів помираючого, Гафія пригорнула завмерле дитя до своїх пишних грудей.
– Гафіє, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцінним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комірчину.
– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» і звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаємо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечі. Нумо!..
Тим часом Гафія розповила закривавлений згорток. Під теплою, хоча й надірваною у двох місцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папір поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо відклавши його вбік, жінка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настільки були просочені кров'ю, що скоріше нагадували нечисте ганчір'я, яким би й жебрак погребував…