Чтение онлайн

Але парашутний загін складався з воїнів, кожний з яких вмів досконало й самостійно провадити бій. То були майстри військової справи, які брали участь у багатьох битвах.

Знаменитий снайпер Борис Вєткін стріляв з заклопотаним виразом на строгому й розумному обличчі. Рухи його були ліниві, лагідні й не позбавлені грації. Він дивився в оптичний приціл з тією самою уважною цікавістю, як раніше — коли був студентом-мікробіологом — в окуляр мікроскопа.

Він був поранений, але обачно зміркував, що, як не матиме нового поранення, йому ще вистачить сили утримати тут снайперську позицію — тільки треба її не зміняти, а лишатися на попередньому місці, щільно притиснувшись до розпушеної землі.

Мінометна обслуга, навпаки, маневрувала, змінюючи позиції, щоб не дати противникові пристрілятися. Бійці, пересуваючись по-пластунському, волокли за собою, мов на буксирі, прив'язані за провід до ноги ствол, плиту і залізні касети з мінами. Парашутисти, які зайняли оборону, були озброєні ручними кулеметами й автоматами. Коли противник наближався, бралися за автомати. Піднощики забезпечували боєприпасами кожен свою групу.

Парашутисти не встигли приховано замінувати підходи. Вони просто порозкладали міни і протягли до себе в окопи куски проводу, з'єднані із запобіжною чекою висаджувача. Коли цепи противника наближались, смикали за провід, чека вискакувала, і міна вибухала…

Поранених відволікали на розстелених плащ-палатках під склепіння тунелю. То був бій, ретельно продуманий і організований, наче працював цех під відкритим небом. Коли б тільки людей у цьому «цеху» не вбивали, а механізми від влучання мін і снарядів не виходили з ладу!

Майор Колосов, керуючи роботою бою, поглядав на годинник. Обіцяний танковий десант запізнювався. Він бачив, як гаснуть одна по одній вогневі точки парашутистів. Він чув розриви ручних гранат, які означали, що почався ближній бій. Узяв трубку польового телефону і наказав командирові обслуги станкового кулемета:

— Єгоре, ану, бризни на лівий фланг, бо там, гаряче!

Він бачив у бінокль, як парашутисти відступають на другу лінію оборони. Радист підійшов до нього і сказав, що люди з шахти просять дозволу виходити.

— Не можна, — сказав майор. — Ні в якому разі. — Потім додав, подумавши: — З десяток, які міцніші, нехай виділять. Що ж, усе-таки резерв.

За деякий час у тунель із ствола шахти вийшли п'ятнадцятеро в'язнів і з ними парашутисти й Надя. Вони принесли поранених і поклали їх ближче до виходу, щоб люди могли дихати. Надя присіла поруч з Бєловим, розстебнула кітель, поклала долоню йому на груди. Вона відчула — серце б'ється. Та коли відняла долоню, вона була в крові.

Обличчя й тіла в'язнів були чорні від рудничного пилу. Всі вони були такі худі, що здавалися плоскими, немов силуети людей було вирізано з брудної фанери. Один з них сказав:

— Товаришу майор, дозвольте звернутися? — і стукнув кістлявими коліньми, звівши ноги по стійці «струнко».

Майор кивнув.

— Ми до бою готові!

— Гаразд, — погодився майор, — не поспішаючи, по одному на вогневі позиції марш! — Додав, усміхаючись: — Спасибі, товариші, за допомогу!

Пішов дощ. Але не дощем можна згасити вогонь нерівного бою — силою. А сили парашутистів уже кінчались… Майор наказав радистові:

— Ану, покричи в ефір ВПС! Треба, щоб підкинули чого-небудь. Затримують десант, а в мене втрати.

Радист доповів:

— Наказали через двадцять хвилин всім, в укриття. Турбуються, щоб своїх не зачепити. Просили позначити передній край ракетами.

— Гаразд, — погодився майор. — Підсвітимо!

І коли серед невщухаючого дощу, спустився вологий присмерк, загурчало грізне небо. Спочатку скинули свій вантаж пікірувальники, падаючи на крило, мов прибиті.

А потім чорними лезами низько метались над полем бою штурмовики, встромляючи в землю вогненні стріли.

І ще дії авіації не закінчились, а майор уже вийняв з кобури пістолет і, не поспішаючи, спустився до парашутистів, які залягли трохи далі. І за кілька хвилин після того, як зник останній літак, парашутисти вискочили з укриття і пішли на противника по спотвореній, наче вивернутій землі.

Рота танкового десанту, що затрималась на переправі, завершила цей бій. Майор Колосов був поранений. Але у нього вистачило сил дати всі потрібні розпорядження командирові підрозділу танкістів, лейтенантові:

— Ви, значить, тепер нам додані?

Танкіст подивився на годинник, повідомив, усміхаючись:

— Ми тепер уже не десант.

— А хто ж?

— Підрозділ танкової армії і начебто у себе в тилу. Наш передній край уже кілометрів за тридцять звідси. Тож на звільненій території, виходить, базуємось.

— Здорово, — сказав майор. Усміхнувся — Тепер від армії далеко не підбіжиш.

— Взаємодія, — поясний танкіст. — Ваша справа — чотири об'єкти, наша — всі інші місцевості.

Колишні в'язні виходили з тунелю довгою чергою. Люди йшли, підпираючи одне одного плечима, піднявши кістляві підборіддя. Вони йшли і йшли нескінченною хиткою колоною.

Лейтенант-танкіст підніс руку до шолома. Колосов ледь підвівся й теж підніс тремтячу руку до кашкета. Командували в'язнями ті, кого вони обрали у своїх підпільних організаціях за старшин.

Колона розгорнулась і з наказу старшини завмерла по команді «струнко». Але вся ця лінія людей, хоч як вони старались, похитувалась. Було тихо, тільки чулось їхнє сипле дихання.

— Товариші! — сказав танкіст. — Пробачте, ми затримались…

— Ти їм промову скажи, — вимогливо звелів майор. — Треба…

Лейтенант скинув з голови шолом. Обличчя його було молоде. Жалібно морщачись, задихаючись, він сказав:

— Усе, товариші, все! І клянусь, більше такого на землі не допустимо. — Підбіг, обійняв першого, хто опинився ближче до нього.

— Не вийшло мітингу, — зітхнув майор.

Він знову опустився на ноші і вже в'янучим голосом встиг віддати розпорядження про те, як нагодувати і розмістити визволених.

У невеличкому місті, прилеглому до розташування таборів і лісного масиву, виявився німецький госпіталь, що не встиг повністю евакуюватися. У ньому розмістили поранених, зокрема Колосова та Бєлова, який ще був непритомний. Госпіталь передали санбатові радянської моторизованої частини, яка вступила в цей район.