Чтение онлайн

— Поспішаєте втекти? — спитав Вайс.

— Це ж необхідно в інтересах вищих осіб, що підписали наказ, бо він, як кажуть, не для преси. Хоч, мабуть, навпаки: Геббельс верещатиме з газетних сторінок про лиходійський наліт авіації союзників на концентраційні табори. Ми з вами, як свідки цього жахливого нальоту, зможемо підтвердити його слова.

— Значить, хочете жити? — спитав Вайс.

— Та ще й як, — усміхнувся Дітріх, — з комфортом!

Полковник Вальтер, командир особливої авіаційної частини, кавалер лицарського залізного хреста, льотчик ще часів першої світової війни, сухенький, сивий, низький на зріст, але з величним, пихатим обличчям, розкрив секретний пакет. Прочитавши наказ і прикладену до нього інструкцію, він глянув на Вайса та Дітріха так гидливо, наче в цих офіцерів СД були не застебнені ширіньки, і сказав, що просить дати йому годину на роздум, а після того він ладен буде знову прийняти панів офіцерів.

Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками.

Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції.

— Пальне? — сказав полковник. — Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. — Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. — У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси.

— Але до вас повинно надійти пальне!

— Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть.

— А чому вони можуть не прибути?

— Росіяни розбомбили мости.

— Але є понтонні переправи.

— Так, якщо їх встигнуть навести.

— В якому пункті? — спитав Вайс.

Полковник показав на карті. Потім сказав:

— Я гадав, що мій обов'язок — вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад — для цього потрібний час.

— Природно, — погодився Вайс.

— І ще, — сердито сказав полковник, — крім усього — ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування.

— Дуже передбачливо, — зауважив Вайс.

— Слухайте, — гнівно сказав полковник. — Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю.

— Ну і що ж? — спитав Вайс.

— Я солдат, — сказав полковник. — Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець…

— Я офіцер СД.

— Не бачу особливої різниці.

— Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання?

— Воно не бойове, не військове.

— А яке ж?

— Ви самі добре знаєте яке.

— Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця.

— Так, — сказав полковник. — Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як…

— Як хто?

— Як вас, наприклад, можуть повісити.

— Ви хочете ухилитися від завдання?

— Я солдат і підкоряюсь наказові.

— Але наказів не обговорюють.

— З підлеглими — так. А ви не мій підлеглий.

Вайс подивився просто у вічі полковникові.

— Я вам вдячний за те, що ви так чесно і відверто висловили мені свою думку.

— І ви скористаєтесь цим відповідно до роду й духу своєї служби?

— Ні, — відповів Вайс. — Просто ви мене теж змусили про дещо замислитись.

Після цієї розмови Вайс ще побував у полковника, але розмовляв з ним аби про що, тільки не про хід підготовки до операції. Так само поводився й полковник.

Через зв'язкового Вайс повідомив групу про час, коли мають прийти цистерни з пальним, і вказав на карті, де лежить понтонний міст, і бомбовий склад, і дорога від складу до аеродрому.

Вайс оглянув два бліндажі, що правили тепер за сховище для отруйних речовин; крім балонів з газами, тут лежали ящики з отрутами в ампулах і в коробках. Під час одного огляду йому пощастило засунути між ящиків термітну шашку з хімічним запалом сповільненої дії, виготовлену у вигляді пластмасового портсигара.

Через день весь особовий склад у протигазах боровся з пожежею у бліндажі. Після того потрібна була ще доба для того, щоб люди могли повернутися в розташування аеродрому, не піддаючи себе небезпеці отруєння. Майже на два кілометри навколо листя на деревах пожовкло й пожухло.

А ще за день полковник викликав до себе Вайса і сказав йому, що понтонний міст висаджено в повітря і бомбовози не зможуть переправитись, поки не наведуть переправу; крім того, транспорт машин з бомбами, який ішов від складу до аеродрому, був обстріляний. Машини приведено до непридатності, частина їх висадилась у повітря разом з вантажем.

Розвівши руками, він сказав тоном фальшивого жалю:

— Таким чином, я безсилий виконати наказ в указані строки.

Дітріх просто осатанів. Він намагався налагодити зв'язок з Берліном.

Зв'язковий переказав Вайсові, щоб цієї ночі він покинув аеродром. Але Вайс не міг цього зробити: Дітріх ні на крок не відходив од нього. Він сказав Вайсові:

— Ви розробляли з полковником операцію і винні в тому, що вона зірвались. — Погрозив: — Я доповім про вас. Офіцери підтвердять, що ви усунули мене від підготовки до операції.

Вайсові дали окрему кімнату, але тепер до нього перебрався Дітріх. Лягаючи спати, він замикав двері на ключ і клав його в кишеню, кажучи, що боїться диверсантів, а пістолет засував під подушку.

Уночі радянські штурмовики та бомбардувальники зробили наліт на аеродром.

Вайс біг, пригнувшись, до обочини аеродрому, туди, далі, де він помітив земляні щілини, викопані солдатами охорони. Слідом за ним у щілину стрибнув і Дітріх.

Щілина була напівзасипана. Дітріх виштовхував Вайса з того місця, де щілина була глибша. Помітивши бліндаж, він вирішив добігти до надійнішого укриття, вискочив. Бомбовий розрив. Вайса майже засипало землею. Отямившись, він вибрався з-під землі. Дітріхові ноги стирчали з воронки. Вайс потягнув його за ноги і штовхнув у щілину. У Дітріха осколком розірвало живіт. Вайс почав бинтувати його, але бинтів не вистачило. У цей час Дітріх опритомнів. Він глянув на свою рану, гидливо зморщився, потім заплакав.