Щит і меч
Шрифт:
— Ви його любите?
— Він додав перцю в нашу кров!
— Як? Повторіть! — Лансдорф підняв сухий палець. — Чудово! Безмірна здатність до властолюбства і така ж безмірна здатність до підкорення і послуху — в цьому могутність німецької нації.
Вайс клацнув каблуками, задер підборіддя й запитав догадливо:
— Які будуть накази далі, пане Лансдорф?
Дітріхові доповісти про спізнення не вдалося з тієї причини, що капітан за цей час посварився із своїм шофером — гарненьким хлопцем із капризним, безвольним ротом, а тепер помирився з ним, і йому було не до Вайса. Курт, Дітріхів шофер, збирав капітанові речі, і капітан метушливо допомагав йому, видко, дуже задоволений, що помирився. Вайсові він сказав, щоб той приготувався до поїздки, з ними поїде й Курт: він, Дітріх, не може терпіти самотності…
Йшов дощ із снігом. Ледь торкнувшись землі, сніг танув. І все було брудне. І небо в брудних низьких хмарах, і земля в брудних калюжах, і розкисле від грязюки шосе, і кольору землі вода в річках, і стекла машини, заляпані грязюкою.
Дітріх сів поруч шофера, і Вайс вільно вмостився на задньому сидінні. Світло ледве проникало в машину крізь забризкані грязюкою стекла. Похмуро, клонить на сон. І Вайс куняв і думав про свою зв'язкову, яку він навіть у думці змушений був називати Ельзою: цього вимагають правила конспірації.
… Машина догнала танкову частину. Танки йшли один за одним з рівномірними інтервалами. Баштові люки відкриті, з них стирчать голови командирів машин. Йоганн припав до вікна. Ще думаючи про дівчину, ще в думках чуючи її приглушений шепіт, він машинально запам'ятовував номери машин, емблеми на броні, кількість білих кілець на стволах гармат, що означали підбиті цілі.
До корми танків прив'язані колоди. Виходить, ці танки братимуть участь у операції на заболоченій місцевості.
У колоні німецьких танків йшли два наших «КВ». Вони були свіжопофарбовані — значить, після ремонту. У відкритих люках «КВ» видно голови в наших ребристих шкіряних шоломах — значить, радянські танки призначалися для провокаційно-диверсійної операції. Йоганн фіксував це майже машинально, а сам, мов за інерцією, все ще думав про дівчину.
Вона між іншим розповіла йому, що вдома займалася в гуртку художньої гімнастики і це їй згодилося тут. Коли вона прийшла найматись у німецьке вар'єте, хазяїн сказав:
— Давайте.
— Але я не взяла костюма.
— Ет, — сказав він гидливо, — мене можете не соромитися. Я вже давно не боєздатний — майже як євнух.
Постукуючи монетою по столу, він заспівав дитячу пісеньку про кролика й кізочку, і вона під цей акомпанемент виконала вправи, з якими виступала на змаганнях, але від хвилювання взяла надто високий темп.
— Добре, — сказав хазяїн. — Я вас беру. Але ви занадто серйозно працюєте. Менше спорту, більше сексу. Пам'ятайте, зараз на вулицях дуже багато самотніх жінок. І якщо чоловіки платять гроші, щоб побачити на естраді жінку, то вона не повинна викликати в них згадок про гімназичні спортивні свята.
Ельза пожалілася Вайсу:
— У мене по два виходи на день, фізичне навантаження чимале, й тому весь час хочеться їсти. Мені навіть вночі сниться їжа — хліб, або картопля, або молоко, а інколи все разом. По карточках так мало дають… Та я ще ділюся з однією німкенею. Вона вважається поза законом: її сина розстріляли за дезертирство. Така нещасна жінка…
Йоганн вдивлявся у танкістів, які виглядали з круглих баштових люків. Обличчя їхні мокро вилискували від дощу й здавалися неправдоподібно маленькими під величезними шоломами. Ось промайнула остання марсіанська голова в танку. Машина обігнала цю гуркотливу сталеву стіну, од якої аж двигтіла земля, вирвалась на безлюдне шосе й повільно переїхала мостом через похмуру брудну річку з низькими заплавними берегами, порослими очеретом і вербами. І коли переїжджали цей металевий міст, Йоганн прикинув, під який просій найефективніше закласти вибухівку, коли, скажімо, прийти сюди під виглядом колійного робітника, якого прислали відремонтувати дерев'яний настил для пішоходів.
І хоча річка вузенька, метрів одинадцять, ні, може, навіть десять, і неглибока: якщо судити по обмілині — метра півтора-два, не більш, — але дно в неї грузьке, мулисте, а заплави величезні, болотисті. І коли висадити в повітря міст, то відбудувати переправу менш як за два тижні не вдасться, отож діло варте уваги.
Йоганн опустив скло й викинув на міст зім'яту газету. Вартовий бачив це, але не зупинив машину із штабним номером, навіть одвернувся, щоб показати, нібито нічого не помітив. Вартовому років сорок. Комунікації скрізь охороняють солдати старшого віку з напівінвалідних команд. Йоганн знав: є цілі батальйони з людей, хворих на шлунок, сформовані чистини із солдатів з слабким зором, з пониженим слухом. Треба було б з'ясувати їхні номери. А взагалі що ж, у дуже погану погоду можна на великій швидкості проїхати через міст І кинути пакет з вибухівкою. І не десь там кинути, а біля тієї он протипожежної бочки з піском. За бочкою пакета не буде видно, тільки треба, щоб він ліг під металеву балку, — тоді вона обвалиться від динамічного навантаження. Щоправда, прогін залишиться цілий, але вже ні поїзди, ні танки по мосту не зможуть проходити, а можливо, й прогін упаде, коли на нього обваляться верхні ферми…
Закінчився асфальт, вони виїхали на путівець, машину почало кидати в різні боки, кілька разів вона загрузала в баюрах. Йоганн запропонував Куртові змінити його за кермом, і коли Курт перебрався на заднє сидіння, разом з ним туди перейшов і Дітріх.
Низький густий туман лежав у долині. Йоганн ввімкнув світло, але фари обліпила парка піна туману, і ніщо на могло пробити її. Йоганн вів машину немовби помацки, довелося відчинити дверцята, дивитися вперед і, тримаючись однією рукою за дверцята, другою крутити баранку. Потім дорога пішла вгору, почалися ліси, чорні, мокрі, із запахом льоху. Під деревами, наче біла пліснява, тонким шаром лежав сніг.
Йоганн згадав, як одного разу в таку саму погоду він із своїм курсом їздив на суботник у радгосп. Це тільки так називалося — «суботник»; тривав він два тижні. Студенти копали картоплю на полях у річній заплаві, яку заболотила руда, дощова й холодна осінь.
Мокрі й брудні, вони йшли після роботи в їдальню, де їм давали цю саму картоплю: на перше — густий картопляний суп, на друге — картопля, смажена на маргарині, який вони привезли з Москви. А ночували всі разом на сіннику над корівником.
І староста групи Петя Макаров кожного разу патетично вигукував:
— Товариші! Юнаки і дівчата!
— Чому «юнаки», а не просто «хлопці»?
— Ну добре, — згоджувався Петя, — нехай — хлопці. Однаково ви повинні високо тримати прапор радянської моралі й поводитися пристойно. І вдосконалювати свою особистість.
Аліса Босоногова, найвродливіша дівчина в інституті, що через те безбоязно натягла на себе стьобану кацавейку і батькові штани, одного разу сказала капризним голосом: