Чтение онлайн

— І багато їх?

Рейс відповів загадково:

— Це особисті кадри оберштурмбанфюрера.

— Отакі хлопці нам і потрібні! — з ентузіазмом вигукнув Вайс. — Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь?

— Як накаже оберштурмбанфюрер.

Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив:

— Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі.

— Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий.

Вайс сказав сухо:

— Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не потрібні.

— Та ні, цей зовсім з іншої породи, — засміявся Рейс, — з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них.

— Здорово, — похвалив Йоганн.

— Шаблонний прийом, — скромно сказав Рейс, — тягнемо його ще з Тремблінки.

Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив:

— Ану, покажи мені цього хлопця.

— Та ось він, навпроти — 730012.

Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його.

Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса.

— Не годиться для нас, застарий, — сухо мовив Йоганн.

— Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих.

Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей — ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора.

Рейс ворухнув пальцем і промовив:

— Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять.

Блокфюрер вигукнув:

— 740014, до пана унтерштурмфюрера!

Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився.

— Поговори, коли хочеш, — дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи:

— Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера?

— Не розумію, — глухо сказав № 740014.

— Я погано пояснив по-російськи? — спитав Вайс.

— Я не розумію.

— Що ви не розумієте?

— Не розумію, та й годі.

— Не хочете розуміти?

В'язень мовчав.

Рейс занепокоєно спитав:

— Що він тобі відповів?

— Він хоче подумати, — сказав Вайс.

Рейс попросив:

— Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд.

Йоганн переклав.

Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло:

— Ясно!

— Що вам ясно? — спитав Йоганн.

— Все, — сказав № 740014. І додав: — Значить, злазь, приїхали.

— Марш! — наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: — Цього — на фініш.

— Момент, — сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: — Дозволь мені самому його трусонути.

— Відставити! — наказав Рейс блокфюреру.

Гупаючи по плацу дерев'яними підошвами, в'язні розійшлися в бараки.

На плацу запала в'язка мертва тиша. І зразу став відчутний кислий сморід туману, чадний запах людського поту і мокрого лахміття, гострий запах дезинфекції.

Біля дротяного загородження сірими тінями металися вівчарки. Вони ніколи не гавкали, їх привчили без звуку кидатися на людей.

Рейс, обережно ступаючи, щоб не стати в калюжу, казав:

— Наш табір відбірний. Матеріал приходить до нас після значного відсіву, однак трапляються і комуністи. Це дуже небезпечно.

— І зараз є підозрілі?

— Авжеж, та ще й кілька.

— Ти мені потім скажеш їхні номери, щоб я не марнував часу?

— Звичайно, — погодився Рейс. — Це завжди дуже хитрі типи. Вони вміють берегти таємницю, і тільки коли йдуть на страту, то виказують себе.

— Чим саме?

— Безглуздою демонстрацією хоробрості.

Йоганн ішов чорним плацом і думав про те, що в таборі вбивають спочатку тих, хто не хоче продовжувати своє життя і вважає за краще зразу вмерти, аніж повільно вмирати в муках. Є тут і міцні люди, яких тільки смерть здатна зломити. А є інші, теж міцні, та вони гнуться додолу, гнуться, щоб раптом якоїсь миті розпрямитись і, розпрямившись, стати знову людьми собі на погибель. І треба знайти таких людей. Це потрібно для справи, якій служить Йоганн, і такі люди для нього неоціненні. Та як знайти їх?

Ось цей № 740014. Хто він? Що він? Номер у картотеці?

А, коли б Йоганн опинився в полоні, хіба він казав би правду? Звісно, ні, він брехав би.

Але цього, № 740014, Рейс уже прирік до смерті. Може, тепер він скаже про себе правду? А навіщо? Якщо він раніше не відкупився зрадою, чому він зробить це зараз? Чи збреше, щоб вижити? Але ж він пройшов багато перевірок, отже, через щось він опинився у відбірному таборі.

Треба поговорити сам на сам.

Може, він просто боявся інших в'язнів. Навіть цей удосконалений метод тасовки не позбавляє слухачів від помсти: їх часто знаходять у відхідниках мертвими. Виходить, хтось тут карає зрадників. Адже одному це не під силу, потрібні організовані дії.

Нема такого променя, з допомогою якого можна було б побачити людину наскрізь. Нема й не буде. Але Йонанн мусить знайти спосіб. Мусить…

Туман став мокрий, майже непроглядний. Рейс увімкнув на мотоциклі фару. Білий диск стирчав у туманній задушливій імлі. Вони виїхали з низини. В бору було сухо, чисто. Пісок рипів під шинами, у вікнах будиночків табірного персоналу затишно світилися шовкові різноколірні абажури…

Дітріх сказав Вайсові, щоб він взявся за картотеку. Хитро підморгуючи, запропонував: