Чтение онлайн

— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам,— заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя… Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить…— провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут стоїть тільки твій підпис,— заговорив я після короткої мовчанки,— А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю…

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався,

— Снаут… — почав я, — на станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.

— Це особа реальна,— сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати.— Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити… Останній раз ти бачив її сьогодні.

— Звідки ти знаєш?!

Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.

— Перед тим, як я прилетів… Незадовго до того?..

Снаут зіщулився, немовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.

— Ти?! — видушив він із себе.— А хто ти такий?

Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам… також?..

— Хто це був? — запитав я.

Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвилину він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж він устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.

Снаут повільно сів у крісло і обхопив руками голову.

— Що тут коїться?..— мовив він тихо. — Маячня якась…

— Хто це був? — знову запитав я.

— Якщо ти не знаєш… — буркнув він.

— То що?

— Нічого.

— Снаут, — сказав я,— ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти сказав, кого бачив.

— А ти?.. — спитав він підозріло.

— Не лукав, Снаут. Я скажу тобі, і ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю…

— Психом! О Боже! — Снаут удавано засміявся. — Любий мій, та ти, я бачу, нічого, анічогісінько… Це було б порятунком. Якби він хоч на хвилину повірив, що збожеволів, то не зробив би цього й був би зараз живий…

— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад,— брехня?

— Ну звичайно!

— Чому ж ти не написав правду?

— Чому?.. — повторяв він.

Запала мовчанка. Я знов зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче сказати?!

— Де роботи?— запитав я.

— На складах. Ми замкнули їх усіх, крім тих, які обслуговують ракетодром.

— Навіщо?

Він знову не відповів.

— Не скажеш?

— Не можу.

В цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав про записку й подумав, що зараз це найголовніше.

— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах?— спитав я.

Снаут зневажливо пересмикнув плечима.

— Яке це має значення?

— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?

Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги. Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла, точних приладів де ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її? — Звідки вона тут узялася? — спитав я.

Снаут зволікав з відповіддю.

— Ти не хочеш мені цього казати?

— Я не знаю.

— Гаразд.

Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім.

— Ти мені не віриш? — спитав Снаут.— Слово честі, не знаю.

Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як я й сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були варті небагато. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами…

— Щасливого полювання!

— Дякую тобі за все,— відповів я і рушив до дверей.

Снаут підхопився з крісла.

— Кельвін!

Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке змучене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.

— Кельвін, це не…. Я.. я справді не можу,— насилу видушив Снаут із себе.

Я чекав, що він скаже ще щось, але він тільки беззвучно ворушив губами.

Я мовчки повернувся і вийшов.