Чтение онлайн

— Не судилося…

— Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду. Лічильники максимуму встановлювали.

— Наші функції?

— Я наглядав за роботою.

— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?

— Біля установників.

— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?

— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.

— Хто давав допуск до роботи?

— Бригадир.

— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?

— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..

— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?

— Та бачив…

— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?

— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.

— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?

— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.

— Ви вжили необхідних заходів?

— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…

— Ви могли самі постраждати.

— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.

— Коли ви наділи рукавиці?

— На бігу.

— Скільки ви бігли?

— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.

— Чому так довго? Там лише три метри.

— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.

— Чому? Хто їх замкнув?

— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.

— А ви певні, що вони справді були замкнуті?

— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.

— Навіщо?

— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…

(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).

— Ви допомагали потерпілому?

— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».

— Хто її викликав?

— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.

— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?

— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…

— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?

— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.

— А в першу камеру?

— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.

— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?

— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.

— Якими були ваші взаємини з потерпілим?

— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.

— А з іншими членами бригади він як?

— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.

— Ви поки що можете бути вільним.

(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).

— З дверима треба розібратися…

— Може, він не так смикав?

— У людини двадцять років стажу.

— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?

— Торік із армії. В Афганістані служив.

— Може, його там поранило?

— Ні. Та й експертиза це засвідчила.

— Хто там на черзі? Викликайте.

— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?

Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.

— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.

— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.

За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.

Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.

— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:

— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався: