Чтение онлайн

— Годі дутися. Ти як манірна дівиця, слова тобі не скажеш…

— Відчепись, — швидко й незлостиво відгукнувся Рем Євтихійович. Федір задоволено гигикнув — часто-густо в розмові давніх знайомих інтонація нажиті, набагато більше, ніж слова, — й запитав Сашка:

— Ти на магнітофонах розумієшся?

— Сяк-так, — Сашко потупився. — Від новинок я відстав.

— У мене — допотопний мотлох. Чогось забарахлив, а я — ні бе ні ме. Завтра субота, ти що робиш?

— Нічого. Може, в кіно піду.

— Заглянь до нас. Пообідаємо, а якщо магнітофон полагодиш, Милка не поскупиться, віддячить.

Сашко винувато глипнув на Рема Євтихійовича: той уже запросив його помилуватися леггорнами й подивитися футбол по кольоровому телевізору, але Сомов кивнув: мовляв, що ж, іди, молоді тягнуться до молодих.

Вантажівка зупинилася. Ставши на підніжку, Фонарьков оголосив:

— Можна обідати. О тринадцятій ми по вас заїдемо.

Електромонтажники вибралися з фургончика й подалися в їдальню. Лише Сашко па хвильку затримався, озирнувшись на машину, яка дедалі швидше мчала вулицею.

Він, звичайно, чекав. Нагадував. Квапив… І нізащо не повірив би, що робить це вже за звичкою. Минуле поволі відходило, а разом з ним стихала і гострота почуттів. Чи то під впливом Віки, чи то внаслідок того, що знайомі, ровесники, однокурсники, ба навіть викладачі, розмірковуючи про професію інженера, виділяли її суто технічні аспекти й досхочу збиткувалися над її оплачуваністю, сам Барон уже не вбачав у майбутній спеціальності чогось більшого від звичних професійних і житейських обов’язків та клопотів.

Чимдалі більше Барон усвідомлював, що в тому вузькому світі і ницому товаристві, які з легкої руки Віки видалися справжнім життям, будь-яка серйозна розмова була неможлива. Барон ніяк не міг збагнути, що для людей, споживацтво для яких — звичайний спосіб існування, проблем, пов’язаних з роботою, не існує. Він відчував, що з примарним щастям, тобто з Вікою, його майбутня кар’єра не має нічого спільного.

Захистивши диплом і отримавши направлення на роботу, зателефонував Віці.

— Розписатися?.. Навіщо так гарячкувати? — запитала як завжди врівноважена під час обідньої перерви Віка. — Відразу, як влаштуєшся, напиши мені, і я, може, до тебе приїду…

Звісно ж, оселившись у невеликій кімнатці омріяного фінського будиночка, Барон одразу повідомив про це Віку.

І вона приїхала. На три доби.

Мляво пройшлася по незайманому снігу біля підніжжя сопки, вдавано позахоплювалася полярним сяйвом і, втомлено подякувавши Баронові за подарунок — оздоблені риб’ячими зубами унти, — полетіла додому. І лише тоді, коли в порожньому, вистудженому будиночку залишився як пам’ять про неї тільки яскравий відбиток її губ на дзеркалі, Барон, старший майстер оперативно-ремонтної служби північних електромереж, збагнув, що, мабуть, все ж кохає її…

А до кінця обумовленого угодою строку ще залишався не один місяць, й годі було сподіватися, що Віка хоча б раз, бодай на мить, промайне в цих неозорих холодних просторах.

Нудьгу, неспокій і марне очікування вдавалося притлумити лише роботою та грошима. За карбованцями ввижалися південь, біле каміння й синє море, воля і Віка… Барон поклав собі заробити грошей якомога більше; ставка й напівлегальна халтура вже не влаштовували. Спокушало щось значиміше, прибуткове. Прислужилася давня трудова книжка, яка два роки жовкла в сумці.

На перерви в стажі тут дивилися крізь пальці, тим-то без перешкод за півставки Барон влаштувався в парі з тихим п’яничкою працювати електриком у пакгаузах. Доводилося викладатися до знемоги, мерзнути на лютому морозі, грітися біля чадних, їдких солярових вогнищ, а потім видиратися по драбинах чи перебиратися через лантухи з борошном і рибою, щоб якомога швидше полагодити той чи інший вередливий датчик. І так день у день, щотижня, щомісяця.

У вільні хвилини (уже вкотре!) перечитував Вікині листи, але за повсякденними клопотами, виснажливою роботою так і по відчув, як поступово вони стають холоднішими і коротшими. За останні місяці перед поверненням додому не отримав жодного листа, але Барон не зважав: нічого, ще недовго лишилося. А коли надійшло повідомлення від хворого батька — не міг дочекатися, коли вирушить у дорогу, назавжди полишивши тут, у холодних просторах Півночі, свою нудьгу і самітність.

Баронові пропонували залишитися на ще один строк, але він віднікувався: «Батько хворий». Насправді ж не слухав нікого, не сприймав пропозицій, рвався до неї, до Віки…

— Де ви перебували в той момент, коли Крячко був уражений електричним струмом?

— Мабуть, у крамниці. Молоко купував. З Лукіним.

— А перед тим?

— На підстанції, двісті восьмій. Там привід регулював і перемикав щось.

— Що саме?

— Та я й не пам’ятаю. Розпорядження у вас є, прочитайте. Як там записано, так я й зробив.

— Ви самі працювали?

— В мене — третя група!

— Хто вас допустив до роботи?

— Бригадир. Усе зробив як годиться, він щодо цього прискіпливий. Перевірив кожну дрібницю, простежив навіть, щоб я взяв на засув решітку. Тільки після цього поїхав. А в мене роботи — на якусь годину. Закінчив, замкнув, а тут і Коля нагодився.

— Лукін?

— Еге ж.

— Що було потім?

— Нічого. Інструменти і все інше в будку сховали, і — в крамницю.

— Що значить — «усе інше»?

— Індивідуальні захисні засоби.

— Ви знали, до чого призводить перемикання секційного вимикача й третьої чарунки?

— Таке скажете! Ні! А що? У мене було так написано…

— В яких стосунках ви були з потерпілим?

— Ми? Друзі. В нього батьків не було, одна сестра залишилася…