Чтение онлайн

– Давно на тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! – закомандувала Марiя. – Усе решта – потiм.

– Обiцяла молоком вiдпоювати, – нагадала я, побачивши стiл, – а наготували, як на весiлля.

– Йой! – озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв’язуючи фартух. – Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

– Панi Олю, – зупинила її, – це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

– Мамо, – пiдтримала мене Марiйка. – Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

– Воно несвiже, вранiшнє, – не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

– Несвiже вранiшнє?! – повторила я. – Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника – точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi – отримала порцiю води з бачка… Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них – людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю в дровiтню не збирається.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах – вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi – окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другi – з квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася – раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв і не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

– А може… – вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, – по келишку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

– За законом гармонiї – тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало не що інше, як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої в теплiй водi марлi – аби обтерти коров’ячi дiйки.

– Я з вами! – пiдхопилась я. – Подивитися хочу.

– Ходи, дитино, ходи, – й загримiла дійницею попереду.

У стайнi стояв теплий коров’ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав’яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

– На-ай, Зозулько! – прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров’ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила відро мiж розчепiрених колiн.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м’який, шиплячий, й зiб’є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.

– Що у вас з Олегом? – вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. – Щось серйозне?

– Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п’є вiн, Марiйко…

– Петро теж пив. I вже два роки – анi краплi. А ранiше – матiнко Божа! – згадати лячно… Розказати?…

Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.

– Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його п’яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала – подивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий – зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiєю бiдою безсилi.

Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся впiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». – «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».

– …А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, – повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, – i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п’ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр’ї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти – не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким, як був колись.

– Закодувався?

– Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки – переконалася… Може, й тягне – та ж не п’є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

– Ти думаєш, я нiчого не робила? – Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. – Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.