Чтение онлайн

«Рівно через рік – на сходження.

Перший – Авачинський вулкан, найлегший маршрут. Щоб себе перевірити.

Дуже важко було спускатись донизу. Підошви, як ноги не ставив, згинались. П'ятка провалювалась, а носок ні. Йшов останній, щоб не бачили.

На Корякський: маршрут 2-А, для значкістів. У зв'язці льодоруби, кішки. Піднялись на вершину.

Економив запас терпіння.

Склали тур, як і на Авачинській, свою записку лишили, а попередню забрали.

Наростала впевненість у власних силах.

На Камінь,– по фірну, два кілометри гребенем. Хода в три такти: загнав льодоруб, носком з усіх сил у фірн, другим носком, тоді знов льодоруб.

Щоразу наче бив щосили босою ногою об камінь.

Йшли вже шість днів, з'їли все, лишилось на один сніданок. Радилися: підніматись на Камінь чи послати когось за продуктами? Вирішили: підніматись! О другій ночі – підйом, о четвертій – вихід.

О третій пополудні зійшли на вершину. Сніжок посипавсь, блискавки й грім. Спуск: дуже круто, фірн – як крига, спиною до схилу, ногу на всю підошву і з усіх сил – льодоруб.

Вітя поставив ногу боком, полетів головою донизу. Затримавсь на репшнурові.

Коли вийшли на сніг, всі розв'язалися. Плювати на те, що немає продуктів!

Що з моїми ногами було... Суцільний біль.

Пішли на перевал між Каменем і Ключевською, напнули намети, послали за продуктами.

День відпочивали-раювали.

На другий день – знову на Камінь, маршрутом 4-А, найскладнішим. Суцільна крига. Забивали гаки. Гребінь гострий, як ніж.

Сходження, яке аси робили за двадцять годин, ми – за тринадцять.

Стали спускатись.

Вітя знову зірвався, полетів головою донизу. Я ще хотів запитати: з чавуну вона в нього, чи що?

Попередив:

– Якщо ще раз зірвешся – поїдеш додому!

Більш не зривався.

Камінь – чотири тисячі сімсот шістдесят. Найскладніший маршрут...

Зробили...

Тепер нічого не страшно!

Піднялись на Ключевську. Сонячна погода, чудово видно кратер. Виклали піраміду з каміння, закріпили пам'ятну дошку (коли загинув Бер-сеньєв), понікельований льодоруб.

Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.

Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб – суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий – ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.

Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.

Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.

І тут Вітя – за нею. Прямо у жолоб, на кригу.

Як збіг донизу – не пам'ятаю.

Застряли внизу, в пухкому снігу.

Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче...»

Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:

– Чого вона плакала? Забилась?

– Можливо,– відповів Анатолій.

Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:

– Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала...

Продовжую цитувать Анатолія:

«Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.

Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.

Ноги горіли, дороги не вибирав, все – для Елли.

Синці були, переломів не було.

Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, гіішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.

Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.

Відпочивали два дні.

Потім – на Петропавловськ.

Не обморозився ніхто...»

І подальші записи. Вже не про Камчатку – про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.

– Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.

– А насправді?

– А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.

– Таки не каялись?

– Не каявся...

«Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку – на альпіністське спорядження й книжки.

Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах – ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.

Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:

– Не заважаю?

Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.

Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і – на автобус. У гори.

Товариство «Хаселот», тобто «Врожай». Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле-лазною підготовкою. Всі – у калошах, один я – у треконях. Калоші для скель – найкраще взуття.

Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.

Мужики – таких пошукати!

Працював у «Дорпроекті»: бив шурфи, відбирав проби, документував.

Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в «Діпрозем»: інженерно-геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!

Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.

Невропатолог:

– Де твій військовий білет?

– На прописці.

– Принеси.