Чтение онлайн

Нікуди діватись, приніс.

– Чому знятий з військового обліку?

– Палець відрізали.

– Не бреши. Через одного пальця не знімають.

– Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?

Погнав до хірурга.

– Вам не можна працювати в горах!

Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.

Послав до головного лікаря.

– За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.

– Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!

Не прийняли все одно.

Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!

Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.

Потім – сходження на пік маршала Жукова.

Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас – стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.

Гірка – гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна – вісімсот метрів, верхня, зубом,– п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий... Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.

Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.

Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті – гігантська снігова шапка. Зірветься – змете, як комах!

Табір № 2 – для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.

Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.

Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.

Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.

Капітан команди лаявся:

– Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!

Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок – переступи.

Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.

Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.

Розсіялось – зітхнули полегшено: снігова шапка щезла...»

– Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?

– Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі...

«Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.

Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж – у вібрамах, а на особливо складних ділянках – у калошах.

Дуже важкий день – весь час висів.

За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем – забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.

Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.

Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.

Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.

. Рюкзаки підіймали на блоках.

Ночували у гроті.

Вранці пройшли загладжені «баранячі лоби», впритул наблизились до башти.

На ніч влаштувались хто де міг – на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по-ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги – в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.

Другого дня всі піднялися на вершину.

Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта – не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.

В таборі зустріч: традиційний компот.

Бронзові медалі.

А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому – золоті».

– Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень,– розповідала Елла.

– Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?

Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:

– А що, не можна?

Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.

– Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону – викликати міліцію.

Вони мали розписуватись третього жовтня.

О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на «золото». Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе – дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони «зроблять» її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.

– Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!

Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту «гірку», коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.