Чтение онлайн

Вистава починається!

Розділ 73

Після цього Пітер одразу ж різко змінив курс, націлюючись прямо на Тімберленда. Відстань між ними швидко зменшувалась і скоротилася до якихось кількох кроків. Останньої миті Пітер напружився — і налетів на парубка.

Геп! Двоє чоловіків болюче зіштовхнулися плечима. Заледве хлопець збагнув, хто чи що його вдарило, як Пітер до тілесного ушкодження додав ще й образу.

— Дивись куди йдеш, йолопе! — гаркнув він.

— Прошу? — вигукнув хлопець. Сама по собі ця фраза була ввічливою, але тільки не інтонація, з якою її сказали. Навпаки. У голосі містера Тімберленда почулася погроза, і видно було, що він негайно ж завівся.

Пітер зупинився і впритул поглянув на нього.

— Ти що, погано чуєш?! — кинув він роздратовано.

— Чую. Чого чіпляєшся? Маєш якісь проблеми?

Пітер тицьнув пальцем, мало не торкаючись ним обличчя суперника.

— Так, маю. І наразі моя проблема — це ти!

Пітер відчув, як кілька людей біля водограю відірвалися від своїх бутербродів з оселедцем і з цікавістю стали спостерігати за їхньою сутичкою.

Але він ні на кого з них не зважив, а й далі дивився просто у вічі Тімберленду, який почав потроху до нього наближатися. Мить — і вони вже буквально наступали один одному на пальці.

— Слухай, охолонь, чуваче, кажу тобі, — погрозливо мовив хлопець.

Який прекрасний шанс!

Пітерові лишилося тільки пересвідчитися, чи він зробив правильний вибір. Питання було не в тому, чи витримає цей хлопець його удар, а в тому, чи зможе містер Тімберленд завдати удару у відповідь. І бажано якомога дужче.

Час було переходити до рішучих дій. А там, дивись, і преса належним чином висвітлить інцидент.

— А ти що — крутий? — глузливо спитав Пітер. — Бо ти більше схожий на сцикуна.

— Як-як ти мене назвав?

— Ти що, оглух? Я назвав тебе сцикуном, сци-ку-ном — почув?

Пітер помітив, як обличчя хлопця густо почервоніло. Ніздрі розширились, а вени на шиї понадувалися крізь шкіру.

Так, він дійсно вибрав правильного хлопця. Так само як і з вибором членів суду присяжних, інтуїція його не зрадила.

Пітер був лівшею. Він відступив назад і міцно стиснув ліву руку в кулак. Коли він викинув її уперед, то почув, як усі глядачі, що зібралися довкола фонтана, аж хекнули від несподіванки. Коли копи спитають свідків, хто вдарив першим, то сумнівів не буде. Буде одностайний і однозначний вирок.

Трісь!

Кісточки пальців Пітера влипли в щелепу Тімберленда, і він, захитавшись, позадкував по тротуару. Хлопцеві забило памороки, але він не впав. Поки що не впав.

Пітер кинувся вперед і завдав іще кілька ударів навздогін першому.

— Зупиніться! — почали благати кілька громадян. — На Бога — зупиніться!

Пітер проігнорував ці заклики. Навпаки, вони його лише підштовхнули. Бо він любив працювати на публіку. З носа Тімберленда бризнула кров. А Пітер гамселив його та гамселив, аж поки той не впав.

— Ухопив по пиці, грьобаний сцикун?! Піднімайся! Підводься і бийся, довбаний виблядку!

І хлопець підвівся. Умить зірвавшись на ноги, він налетів на Пітера як бик, ухопив за куртку і швидко повалив додолу. А ще швидше замахали його кулаки, луплячи Пітера по пиці, коли той лежав, безпорадний, на спині.

Втім, Пітер легко міг підняти руки і захистити обличчя, але він не поспішав. І почав захищатися лише тоді, коли відчув у роті присмак крові.

Тієї миті він зрозумів, що дістав те, за чим сюди прийшов.

Двоє поліціянтів полишили продавця хот-догів та вирушили до них, щоб припинити бійку.

— Хто бачив, як це сталося? — спитав один з них у натовпу зівак, що зібрався довкола, немов журі присяжних.

І через дві хвилини на Пітера Карлайла начепили кайданки.

Камера попереднього затримання в Північно-центральному відділку поліції просякла сциклинням та ригачкою, але Пітерові той сморід був як солодкий аромат успіху. Голова його нестерпно боліла, зір і досі був тьмяний, а бинти-липучки ледь тримали його обличчя докупи.

Однак на все це можна було не зважати. Він знав, що воно того варте. Варте суми в понад сто мільйонів доларів.

— Ні фіга собі! — почувся голос із-поза ґрат. — Ну тебе й відметелили, мушу тобі сказати!

Обернувшись, Пітер побачив, як його «єдиний дозволений телефонний дзвінок» вилупився на нього не вірячи своїм очам.

— Я теж радий тебе бачити, — мовив Пітер. — Чому затримався?

Ґордон Ноулз стояв біля камери, тримаючи в руках шкіряний аташе-кейс від Луї Вітона вартістю дев'ять тисяч доларів, чекаючи, поки полісмен відімкне йому двері. Клацнув замок, Ґордон коротко кивнув поліціянтові на знак подяки, і вони залишилися самі.

— Ні фіга собі! – знову промимрив Ґордон. — Ну в тебе й вигляд!

— Бачив би ти мого суперника, — стенув плечима Пітер. — Та знаю, знаю: невдалий жарт.

Кожному адвокатові, хоч би яким управним він був, потрібен власний адвокат. У особі Ґордона Ноулза Пітер мав одного з найкращих у Нью-Йорку. Тільки Пітер був неперевершений у судовій кімнаті, а Ґордон спеціалізувався на тому, щоб його клієнти ніколи туди не потрапляли.

— У мене погані новини і гарні, — почав він. — Гарна новина — це те, що отой хлопець не збирається позиватися. Коли я пояснив йому, хто ти такий, і розповів про твоє горе, він охолонув і сказав, що вдовольниться оплатою всіх його медичних витрат плюс скромною компенсацією моральних збитків.

Пітер байдуже знизав плечима.

— А які ж тоді погані новини?

— Погані новини полягають у тому, що на даний момент коло відділку вже зібралося з десяток знімальних телевізійних груп.

— Швидко ж поширюються чутки!

— Еге ж. А зображення й фотографії — іще швидше. По дорозі сюди я випадково дізнався, що хтось із гостей міста, що сиділи на фонтані, мав при собі відеокамеру. Тому не виключено, що ролик з вашою бійкою невдовзі з'явиться на Ю-тьюбі.

Пітер прогарчав спересердя — і досить переконливо: