Чтение онлайн

— Або яка-небудь класна піцерія, — додає Керрі, приєднуючись до розмови. — Я б зараз самотужки впоралася з великим пирогом пепероні, це однозначно! Ой, скоріше б туди дістатися!

Нарешті я дочекалася! Моїй донечці, бач, їсти схотілося!

— А ти, мамо? — питає в мене Ерні. — В який ресторан ти воліла б піти?

Мені не потрібно багато часу на роздуми.

— А я б замовила їжу до готельного номера! — випалила я не вагаючись. — Я б замовила все, що в них є, а потім розкошувала б, зіпершись на пухкі подушки.

— І я так хочу! — вигукує Керрі. — Замовляй!

— А мені байдуже, є на цьому острові пристойний готель чи ні, — зауважує Марк. — Хай би було там тільки ліжко та щось краще з наїдків, аніж оцей гидкий продуктовий набір з ящика «Боже, поможи!».

Ми й далі гребемо, хоча вже відчуваємо біль у плечах. Але це найкращий біль у світі. У глибині душі я хочу, щоб з нами був Джейк, щоб ми разом з ним пораділи нашій удачі.

У моїх очах закрутилися сльози. Я не можу їх стримати. Навіть не намагаюся. Що це? Печаль? Радість? Гадаю, і перше, і друге.

Уявляю, як би пишався Джейк нами всіма. Ми проявили впертість, ми вистраждали свій порятунок. Як справжня родина. І це для нас найголовніше.

До острова лишається ярдів чотириста. Потім триста. І раптом Ерні припиняє гребти.

— Гей, — вигукує він, прикриваючи долонею очі від сонця. — А куди всі поділися?

Ми враз кидаємо гребти і примружуючись витріщаємося на острів. Наразі ми вже досить близько від берега й можемо добре його роздивитися. Але хоч би куди ми дивилися, ніде не видно жодної душі. Та і взагалі там обмаль видно. Ні тобі дахів, ані хатинок, ані хоч якихось будівель. Ніяких ознак життя.

— Ну то й що з того? Просто це усамітнений безлюдний берег, — каже Керрі, знизуючи плечима. — Гребімо далі, любі мої. Ви тільки погляньте, як тут гарно!

Стосовно цього вона дійсно має рацію. Прекрасний пастельно-рожевий пісок просто-таки яскриться в ранкових променях, а поодаль схиляються велетенські пальми, наче прислухаючись до бурмотіння прибою. В буквальному сенсі слова незайманий куточок суходолу.

— Закладаюся на десять доларів, що лише місцеві мешканці знають про цей пляж, — каже Марк. — Напевне, вони тримають його в таємниці від туристів.

— Еге ж, якби вони про нього дізналися, то через них тут просвіту не було б, — обережно зауважує Керрі. — Бо не надто він уже й великий.

Насправді ж пляж досить малий. Та й сам острів здається маленьким, принаймні з нашого кута зору. Але я і далі сподіваюся, що м'які подушки готелю «Сент-Реджис» та їжа в номері очікують на мене на протилежному кінці острова.

— Не зупиняймося, гребімо далі, — кажу я.

Зараз ми рухаємося на самій лише суміші адреналіну та чистої цікавості, і наші стримані жарти поступаються місцем стриманому розчаруванню. Ми витріщаємося на найбажаніший за чотири дні — та де там, за все наше життя! — клаптик суходолу, і нас усіх не полишає якесь дивне відчуття. Фраза, що її кинув Ерні, і досі відлунює в наших головах: а куди всі поділися? І чи є тут хоч одна жива душа?

Ми гребемо й гребемо, не відриваючи поглядів від дивовижно прекрасного берега, на якому нікого не видно.

Земля по курсу стала землею поруч.

Дітлахи вистрибують у воду, що сягає їм по пояс, і штовхають до берега пліт, на якому сиджу я. Я взагалі не в змозі спиратися на зламану ногу, тож Марк бере мене на руки, несе на пісок і вкрай обережно кладе додолу. Ніколи я ще не бачила, щоб він так чуйно поводився, і це мене глибоко вражає. Марк молодчага.

Ми мовчимо й лише витягуємо шиї, немов лелеки, озираючись довкола.

Нарешті Ерні підбиває підсумок:

— Я маю таке відчуття, що ми дуже, дуже далеко як від «Макдональдса», так і від «Тако Белл» [iv] .

Боюся, він має рацію. Судячи з першого враження, на цьому острові немає ані «Макдональдса», ані ресторану м'ясних страв. Стосовно ж п'ятизіркового готелю, то це вже просто нереально. А щодо телефону — і поготів.

Особливо якщо взяти до уваги, що на піску не видно жодних слідів, окрім наших.

— Не може бути, щоб це був безлюдний острів, — каже Керрі, наче намагаючись переконати саму себе. — Тобто ну просто не може бути… еге ж?

— Навряд чи, — підтримую я її, при цьому теж намагаючись переконати себе саму.

— Ну чому ж, це цілком можливо, — припускає Ерні діловитим тоном. — Нам у школі показували фільм, де йдеться про те, що насправді існує значно більше безлюдних островів, аніж прийнято вважати.

Марк підкочує очі під лоба.

— Той фільм, вочевидь, зняли років зо п'ятдесят тому. В найгіршому випадку зараз на острові може й не бути людей, але це не означає, що він цілком безлюдний і на ньому ніхто не буває.

— А яка різниця, якщо наразі тут немає нікого, хто міг би нам допомогти? — питає Керрі.

— Велика різниця, — відказує Марк. — Це означає, що десь на цьому острові має бути будинок чи два з супутниковим зв'язком. Щось на кшталт телефонної станції для космічних прибульців, уторопала?

Керрі киває головою, трохи скривившись від думки про те, що її молодший брат, який курить траву, виявився кмітливішим за неї — старшу, розумнішу і талановитішу сестру, котра навчається в Єльському університеті і здобула високий бал на іспиті з визначення академічних здібностей.

— Тож чого ми чекаємо? — питає Ерні. — Ходімо подивимося, де тут є телефон.

Я, звісно, нікуди не збираюся йти. Хіба що з неба несподівано впадуть милиці. А навіть якби і впали, я б добряче подумала, вирушати в похід або ні. Бо щось тут не так, і мене мучать якісь невиразні підозри.

— Стривайте, — кажу я, підносячи руку, наче регулювальник на перехресті. — Можливо, цього не варто робити саме зараз.

— Чого не варто робити? — перепитує Марк. — Намагатися встановити зв'язок з Береговою охороною?