Чтение онлайн

— Чи не пора вже зайнятися цією проблемою? — питає мене нарешті Марк.

Він знову дивиться на мою ногу, і я роблю те саме.

— Ага, — кажу я і киваю головою. — Втім, сама я з цим не справлюсь.

— Я пас, — відразу ж озивається Керрі. — Вибач, мамо, я вже казала тобі, що не вмію надавати невідкладної медичної допомоги.

Марк кидає на неї удавано жалісний погляд.

— Облиш, Керрі! Після всього, що тобі довелося сьогодні пережити, ти будеш розказувати мені, що тебе лякає невеличка зламана кістка?

— Якщо ця кістка стирчить із плоті і я її бачу? Так, саме це я і маю на увазі. Вона мене лякає.

На жаль, виявилося, що моя донька-супергерой має вразливе місце. Це перебірливість і схильність до нудоти.

— Гаразд, мамцю, я допоможу тобі, — зголошується Ерні.

Отакої! Та ще й каже це таким ніжним та співчутливим голосочком, що мені аж плакати захотілося. Одначе вправляння кістки, що стирчить із плоті, не є заняттям для десятирічної дитини, хоч би яким вундеркіндом вона була. За великим рахунком, це не заняття і для сорокап'ятирічної жінки, але ж хіба я маю вибір?

— Дякую, мій маленький, але для цього мені знадобиться твій брат, — пояснюю я.

Твій брат та ще купа морфіну, слід було додати.

І тут я бачу, як Марк засовує руку в кишеню своїх шортів. Наша одягачка уже кілька годин як висохла, але мені здається, що те, що сховане в його кишені, все одно перетворилося на мокре місиво.

Так мені здавалося, поки я не побачила пластиковий пакет і запальничку «Бік».

Марк потримав пакет кінчиками пальців, а потім струснув його і посміхнувся.

— Ти диви! І досі сухий наче порох.

Раптом я розгубилася, не знаючи, лаяти його чи вихваляти. І вибираю компромісний варіант.

— Ти ж мав віддати Джейкові усю траву!

— Знаю, але хочу зробити маленьке уточнення. Я завжди ношу з собою запасну дозу. Як НЗ, — відповідає Марк. А потім витягує з пакета вже скручену цигарку і подає її мені. — Вважай, що це медична марихуана. Абсолютно легальна — а що?

Минуло кілька секунд, а я і досі витріщаюся на цигарку. «Невже я і дійсно куритиму синів косяк?» І тут я кидаю погляд на свою ногу й уявляю, який неймовірний біль мені доведеться пережити. Дивно, як твій світ може перевернутися за один день.

— Дай мені запальничку, — прошу я Марка.

Косячок подіяв. Ну, не те щоб дуже, але подіяв. Він і дійсно трохи вгамував біль. І замість агонії вийшла пом'якшена форма тортур.

Зате я знаю, що коли виберуся з цього плоту й повернуся до шпиталю, то неодмінно обійму всіх анестезіологів. Ні, не те щоб я раніше не помічала їхньої роботи і вважала її чимось таким, що йде саме собою. Просто я ніколи належним чином не поціновувала їхньої праці.

Хай там як, а операція, наскільки можу судити, пройшла успішно. Марк просто молодчага. Жодного разу навіть не моргнув, коли ми з ним вправляли мою зламану кістку. У цих ідіотських фільмах жахів, де героїв розпилюють бензопилками, ще й не такого надивишся, пояснив він мені.

Тепер мені треба тримати пальці хрестом, щоб рана не інфікувалася.

А ще я страждаю від побічного ефекту, про який і гадки не мала: мене «пробило на хавчик». Нормальною мовою — страшенно захотілося їсти.

Ось уже чотири години, як скінчилась операція, діти зморено поснули, притиснувшись одне до одного, а я лежу з широко розплющеними очима і ледь стримуюся, щоб не пожерти всі наші їстівні припаси.

Ага, іще забула згадати про страшенний холод та вітер.

Не можу не дивуватися: чому ж і досі не прибула Берегова охорона? Може, через шторм? Може, він, досягши суходолу, завадив пошуково-рятувальним операціям? А може, це через аварійний маяк? Так він же працював. Дійсно працював. Однозначно. Я впевнена в цьому.

А ще я впевнена, що нас не віднесло далеко від місця катастрофи. Увесь день ми гребли руками проти течії, намагаючись зберегти наші координати. І навіть якщо нас віднесло на милю або дві, все одно нас було б добре видно з гелікоптера чи літака.

Принаймні, це я не раз повторюю сама собі.

Поклавши голову на бортик плоту, я дивлюся на зорі. Здається, їх на небі мільйони. Мені знову пригадується батько і його телескоп на нашому подвір'ї. Мені навіть чується його голос. Такий заспокійливий… Усі ми, як і Великий Віз, є частиною чогось більшого, аніж ми самі.

Зненацька я чую ще один голос. Він слабкий, ледь чутний, і мені здається, що то хтось із дітей розмовляє уві сні.

І раптом до мене доходить: це Джейк.

Я швидко перекочуюсь на його бік. І бачу, як тріпочуть його повіки… Він ледь притомний.

— Джейку, ти мене чуєш? — шепочу я йому на вухо.

З його вуст виривається слабкий стогін.

— Джейку, — знову пробую я. — Це я, Кетрін. Джейку, ти чуєш мене?

Нарешті він повертає голову й дивиться на мене.

— Що трапилося? — нарешті питає він. Слова даються йому з великими труднощами.

— На яхті стався вибух. Потужний вибух. Ти що-небудь пам'ятаєш?

Ні, він не пам'ятає. Це я бачу з виразу його обличчя, зі збентеження в його очах і зі страху.

— Ти ганявся за нами по всьому човну й кидав нас у воду, — розповідаю я. Коли я вимовляю ці слова, мене наче осяває: саме тому ми і досі живі… Завдяки тобі.

— Я стояв…

Джейк замовк, скривившись від болю. Йому важко говорити, тому я наказую йому мовчати. Але він усе одно веде своє. Джейк залишається Джейком, хай би що відбувалося довкола нього. Навіть така біда, як оця.