Чтение онлайн

Далі Володько все знає сам. Знає імперію, що все під себе взяла: і короля, і козака, і самого сатану. Назвалась ім'ям предків цих самих, що сьогодні, в цю страшну ніч, трощать ту назву і в боротьбі кують нову підвалину нової імперії. Бо сила цих людей — вічна сила. Вона родить нову назву, що стане знов назвою усім королям, козакам, царям… Так хоче вище Веління.

Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка… Захекана, перелякана.

— Стріляють! — кинула вона одно слово.

Володько шарпнувся і вирвав себе з цупких обймів книжки. Його чоло, щоки, очі в огні. Як сидів, зірвався і біжить. У кухні зривається Єлисей, натягає босоніж чоботи, накидає куцана. Всі біжать надвір.

Там чорна, дзвінка, зі зорями ніч. Там, де на небі Великий віз, видно заграву вогню, що піднімається і промінює знизу уверх. Звідти ж чути глухе, довге, майже безупинне тукотіння, так ніби з якоїсь ями. Всі знають ці звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах від часу, коли геть упоперек цілої землі лежала лінія смерті, з назвою фронт.

Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час від часу двократно вибухають сильніші звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.

Єлисей, Володько й Палажка стоять зі запертим диханням. Нема слів і не тра слів. Все ясно і зрозуміло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунів. Туди пішли дерманські хлопці шукати, одні — твердої влади, другі Маркса і Лєніна…

Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собі міркує над тим усім, що діється на рідній землі в цей час. Після заснув.

Прокинувся вдосвіта. Ледь світ побіг до монастиря. Там уже рух. Щойно привели полонених «петлюрівців». Привів їх Скиданець. Цей подібний на справжнього рубаку. В кожушку, на рамені револьвер, через плече карабінка, при боці шабля. Здається, його куций зріст створений на кіннотника. Просто вростає в сідло.

Полонені, мабуть, старшини. Одяги все нові. Чоботи зі жовтого ременю. Їх долучили до тих, що привели перед парою днів.

Вістки, які привіз Скиданець, підняли дерманців. Успіх повний. Здолбунів зо станцією в руках повстанців. До них підходять усе нові і нові ватаги. Захоплені цілі потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рівне.

Під вікнами «корпусу» мітинг. Захоплені вісткою дядьки вимагають «повної мобілізації всіх до п'ятидесяти літ». Хто не послухає — під польовий суд і амба!

В полудень прибуває начальство. З'явився Комаров, Каміняка. Серед полонених перевели ревізію і все, що знайшли, включно до чобіт, конфіскували на потреби армії дерманської республіки. Пішли чутки, що конфісковано двадцять п'ять тисяч гривень, які знаходяться на схованці у Комарова та Каміняки.

Одночасно перед «корпусом» почали все більше і більше прибувати й гуртуватися учасники походу. Коли і як встигли вони вернутися — невідомо. У декого при поясі бомби, через плече кулеметні стрічки. Чоботи, руки, обличчя заліплені грязюкою.

Почали ширитися нові чутки, що успіхи дерманців зовсім не такі блискучі, як це видавалося Скиданцеві. Кажуть, той сукин син навіть і не бачив бою. Він крутився з конем позаду, а коли на станції зупинили поїзд, що вирушував саме на Рівне, в якому затримано вісьмох старшин, так Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А після визвався провести полонених.

Дома, куди Володько прибув на обід, застає Василя. Він тільки що вернувся разом з кількома сусідськими товаришами. Усі від ніг по вуха в грязюці. Усі лаються останніми словами.

— Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя під «пулємьот» післав, а сам у Здовбиці з лярвами цілу ніч пиячив. Ми вночі підійшли під Здолбунів. Зо станції саме рушає поїзд. Нам подали команду: хто має «вінтовки», смали по поїзду. Сипнули кілька «залпів». Поїзд став. Кинулись до нього. Найшли один вагон «вінтовок», але всі без «затворів».

Корній і ще кількох вдерлися на перон. Там стояло кілька «орудій» і скриньки «снарядів». Корній одразу за комір, обернув її лицем до цементового заводу і почав кресати по комину. А там петлюрівці. Засіли в заводі і строчать, сукини сини, з кулємьоту. Наші крикнули ура, але що онте ура, коли ми без вінтовок. Ми тільки за залізничний вал показались, а тут по нас як сипнуть… Ми назад. Один Корній кашляє та кашляє по заводському комину. Ми ж прилипли до землі і лежимо. Холодно, мокро. Нарешті над ранок чуємо десь крик: «Слааавааа!» Послали кількох хлопців у розвідку. Через пару мінут ті летять: «Хлопці! Спасайтесь, хто як може. Від Здовбиці «цепю» наступає петлюрівська піхота». Сучої матері! Ще погибнемо тут, чорти знають защо. Зірвалися і в ноги.

— Гади! — закінчує Василь. — Розстріляти мало. Все Каміняка, чортова заволока, збурив людей, а тепер хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село і все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армія, регулярна, вооружена, а ми, як барани, з голими руками… Тьху, бий тебе всі громи!..

— А я хіба не казав! — підхоплює Василеву злість Єлисей, забувши те, що сам радив іти на Здолбунів. — Казав я: не йдіть! Не знаєте, проти кого і за ким — сиди один із другим у запічку і не рипайся. Ні, пішли, всунули голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад. Комарова й Каміняку під народний суд. Під суд їх!..

Надійшов вечір. У кожній хаті мітинг. Село гуде і буриться. Невдоволення, протести, вимоги кари на «верховодів». На другий день усіх скликають на велику сходку. «Верховоди» будуть виправдуватися за свої вчинки.

Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знову зібрано роту війська, переважно зі сусідніх сіл — Бущі, Борщівки, Будаража. Вони не втекли додому, а лишилися при штабі.

Першим виступив Комаров. Говорить з ганку «корпусу».

— Товаріщі салдати й крестьяне! Да здравствует робоче-крєстьянская повстанческая армія. До нашіх свєдєній дашло, что вєдьотся протів нас пропаганда. Гаварят, что ми проїгралі пєрвий бой. Какой бой? Кто гаваріт? Виступай, кто гаваріт, что ми проїгралі. Дєзєртіри, труси, хами, бужуазниє прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми імєєм ваєнний атдєл лучшіх революціонних сіл. Ми імєєм плєнних петлюровцев, над каторимі сейчас устроїм наш народний салдатско-крєстьянскій суд. За намі сіла народа! От Бєрдічева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армія, которая смєтьот всю петлюровскую сволоч з ліца землі. Кто тєпєр скажет, что ми проїгралі? Виступай, сукін син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в лоб вот с етаво нагана…

І Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне. Говорить різко. Дикий крик разом із бризками слини виривається з його широких розтяжних уст.

Це впливає на юрбу. Помітне схвилюйання. Каміняка зібрав гурт бабів, вимахує перед ними револьверами:

— Щоб мені до завтра був тут хліб! Зрозуміли? А ні, куля в лоб!

Комаров піддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у залу в семінарії.

— Під суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах і обдирають народ!.. — почулися вигуки…