Чтение онлайн

Сидір аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Після виривається один із натовпу:

— А куди підеш? Не бачиш?.. Ніч навколо… Тьма! Тьма-тьмуща!.. Гадаєш, вийдеш на горби, станеш і гукнеш: сонце, зійди! Освіти нас і наш «хлаг», білий, невинний, чистий «хлаг»! Діти ми! От що! І ще раз кажу: діти! І сонце нам не зійде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам піднесе його і з ночі стане день. Кричиш, Сидоре… Ми всі кричимо, а крик криком і є… Справа, зліва, звідти, звідци наступають — петлюрівці, большевики, Каміняки всякі… А от ти вийди і крикни нам так, щоб одразу пізнали ми: це ваші, а це не ваші. От ти господар первий сорт, а Петлюри од Леніна не розрізниш… Не є це, скажете, саме главне?..

— Чекай, поки воно зійде… Поки Бог його сам піднесе… Роса очі твої вигризе…

Ніч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всі, хто чувся молодим і винним, покинули свої хати і подалися в Бущенщину. Там ліс, яри, є де знайти притулок у цей терпкий час. У вікнах хат блимають слабенькі вогники світла. Жінки ломлять руки, нарікають на нерозважних своїх чоловіків. Всі сподіваються: ось увійдуть, оточать, запалять першу хату від заходу, пустять огонь з вітром, і не стане Дерманя на цих пригірках, ярах, лугах. Згинуть сади, а працьовиті люди кинуть селище і підуть на всі чотири боки шукати місця, де би притаковити свою голову.

Ніч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевність, рейвах, виття собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як Содом і Гоморра, на пожертя вогневі пекельної помсти.

Та все це скінчилося значно простіше. Переляк і рейвах зчинили ж тому, бо товариша Скиданця, того «морового» кавалера і відчаяного революціонера, спіткала дивна пригода. Він привів зі Здолбунова полонених і визвався їх провести назад, поза володіння дерманської республіки. Коли опинилися на полі, полонені легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зі сідла, зняли з нього все, до сорочки включно, і пустили стрибати босоніж по примерзлому різучому сніжку через ровіцькі поля до села. До всього котрийсь халамидник пустив за стрибуном кілька шворких куль з його власної карабінки. Кулі продзижчали під самим вухом Скиданця, але наміри їх були виключно виховничі та заохотливі. В той час в очах Скиданця постали лави, полчища петлюрівців, що ринули на нього зо всіх сторін. Він не жалував ніг своїх, гнався через поля, мов божевільний, і, прибігши до першої хати, наробив шелесту на ціле село.

А Каміняка, Комаров, весь штаб і хоробре воїнство республіки залишили свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:

— Ех, коли б так одного з другим розклав на стільці та вилічив кожному півсотню шомполів… Отоді знав би, як чесний народ з пантелику збивати.

Минула ніч, а село стояло собі, як і до цього часу. Навпомацки вертаються втікачі. Деякі одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю. Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на віз міхів, всунув під солому «люшню» і пособкав до мостиського млина.

Приїхав, зніс міхи, зважив і очікує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось ніби знайомий. Іде, зрівнявся. Сіра вовнянка на потилиці. Комаров! Їй-Богу, він… І як він сюди в це глухе село попав?

— Ей! Товариш Комаров? Куди? — гукнув Грицько.

Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Він же знає, як радо поговорили б тепер дерманці зі своїм проводирем.

— Стой, Комаров! — крикнув Гриць рішуче. Комаров почув, але одразу в ноги. Гриць висмикнув із соломи «люшню», приложив до плеча, прицілився — бац!..

Влучний був той бац… Комаров пробіг ще кілька десятків кроків і клякнув до мерзлої землі, влучений під саму лопатку.

Зчинився рейвах. Повибігали з хат, із млина люди. Он на дорозі на мерзлій гноївці лежить чоловік. Він вовтузиться. Ноги його совгаються по землі. З грудей вириваються ті звуки, в яких не чути вже ні гордощів, ні злоби, ні любові… Це ті звуки, якими людина ловиться за останню можливість, щоби втриматися на цьому світі. Він не хоче вмирати… Ні, ні. Зовсім навпаки. Йому неймовірно хочеться жити і, почувши коло серця дотик смертельних щупок, він згадав усіх, хто б тут не був, і кличе на допомогу своїм стогоном…

Гриць сам отетерів. Він і не думав, що за чотири воєнних роки його зір навчився так непомильно вціляти. Кинувся до коней, поправив їх і під'їхав до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивні, і Грицько повіз свою здобич на вічний суд.

Вечоріло, коли Грицько довіз Комарова до Дерманя. В останнього ще жевріла іскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною піною, що переливалася кутками уст і стікала по щоках до вух. Шкіра його обличчя набрала барви чищеного воску і відрослі волосинки неголеної бороди стирчать наїжено…

— Комаров! Комаров! — загули ті, що чапіли коло «корпусу». — Давай його! Давай, сучого сина! Втік! Обдурив, обікрав і втік!.. Ууу!

Кілька десятків дядьків хижо кинулося на Комарова, муром оточили залубні Грицька. Здавалось, вони всі накинуться і розірвуть Комарова на шматочки…

Але Комаров уже не боїться. Він лежить горілиць у залубнях, ворушить губами, повільним рухом язика випихає з рота кров. Він силиться щось промовити.

— Та-ва-рі-щі! — зовсім тихо виривається з його кривавих уст. — Та-ва-ри-щі!.. Атвє-зі-тє меня к Гна-тю-ку!..

Мур дядьків миттю холоне і німіє. Вираз облич міняється…

— Вмирає! — хтось, майже пошепки, промовив…

— Може б, кликнути попа?.. — додав другий.

— Куди там… Цей в Бога не вірив. Каманіст же… Не знаєш?

— А все-таки, хто знає… Може б, його й… — слова останнього дядька не вийшли назовні. Комаров якось особливо захарчав…

— Ей! Хто там привіз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, він просив… — голосно і зненацька гукнув один дядько і тикнув пальцем на Комарова.

— Проступіться! — поганяючи коні, заговорив Грицько. Всі, без одного слова, розступилися. Обережно рушили коні, сани поповзли по мокрій голольодиці дороги. За ними пішли дядьки…

— А… знаєте… Воно, як сказати правду… Хто його розбере… Може, він і не був такий…

— Який?

— Ну… Отакий… Хто там бачив, чи він ті самі гроші того…

Дядьки виразно розчулились. Вечір все сміліше огортає землю. Над хрестом приходської церкви сторчить серп молодика…

Всі дні триває одлига. Небо обложило. Дме вітер заходу. Верхами садів котять хвиля за хвилею вогкі подихи далеких морів.