Волоцюги
Шрифт:
Та ще й городська - он вся ухожена, накрашена, нігті - півметра. Як з такими пазуряками полоти в городі чи корову доїти? Та бач - молодша від сина майже на двадцять. Може, ще одну онучку діждуся?
Чуло її серце - не пара, краще б до другої, Іринки вернувся. Та хоча й “від людей”, а красива, бойова, культурна жіночка, мати її онучки. Приїде було з города, перво-наперво все почистить-перемиє своїми хімікатами, а потім… щось таке наквецяє! Кабачка, якого тільки свині їдять, на ско ворідку! Каже, їжте, мамо, дуже пользітєльно для здоров’я… Пробували з Валею - гімно, не вкусно!
А так - хороша жіночка, хоч до рани прикладай!..
Що тут тепер зарадиш - коли вони не слухають, кожне сходить з розуму по-своєму…
На третій день до океану пробилися перші вантажівки з гуманітарною допомогою. Вони довго кружляли колишніми вуличками замуленого містечка, боячись зупинитися і бути поглинутими юрбою зголоднілих людей. Місцеві жителі, як мурашки, обліплювали кожен суховантаж, і за мить від нього залишалися одні кріплення та заморські етикетки “Не кантувати!”.
Країна із залишками азійсько-совєтського соціалізму - ради не могли дати навіть монахи.
Особливим попитом користувалися солдатські повстяні ковдри й армійські консерви-пайки. Води, рису б хоч трішки, навіть без карі… Так пече, градусів 40 у тіні…
Нарешті вернувся - захеканий, проте щасливий Соломон. В одній руці балон ізраїльської очищеної води, на голові - трипудовий мішок гречки.
Під пахвою - упаковки італійської спагеті, іспанської олії, американського шоколаду і… жіночих прокладок “Олвейс”. Старе, кістляве, руки - ноги - як мотузки, а допер!
– Тепер живемо!
– Мартін гречно подякував за турботу англійською і ледве не звалився під тягарем підхопленого лантуха.
Кепські справи. Німець ніяк не міг очухатися після трагічного океанського сніданку. Як і Антон, валявся на розкладачці. Під вечір виходив, ніби відповідь на загадку Сфінкса, на “трьох” (з паличкою) до своїх коханих орхідей і гіацинтів, що чудом уціліли під ґанком. Поряд в оточенні кокосових пальм з гірляндами зелено-жовтих горіхів підпирали небо евкаліптові велетні, що кишіли усіляким різнокольоровим птаством. За ними, у джунглях, виросло таке ж гамірливе наметове містечко, де знайшли тимчасовий притулок тисячі постраждалих. Старі, малі, дорослі, батьки й матері без дітей, удівці й удовиці. Тіла іноземців швиденько вивезли військові, а своїх поховали по-різному. Індусів, для кого знайшлися дрова - спалили, щоб саме так, через вогонь “відкрити найкоротшу дорогу до іншого стану”. Буддистів - зарили у братсько-сестринську могилу. Цим не важливо, як і де схоронитися, важливо не народитися для страждань…
Боялися епідемії. Тропіки - чого тут, виявляється, тільки немає! Черевний тиф, холера, лептоспироз, гепатит А, малярія, лихоманка денге, стовбняк, кишкові інфекції - ротавірусна діарея, сальмонельоз…
Мобільні телефони - в океані, акумулятор приймача сів, електрики - катма, і вони розмовляли годинами, стійко захищаючись від комарів і москітів. Говорив Мартін, Антон за журналістською звичкою більше слухав.
Німець спішив виговоритися.
– То ти, Ентоні, родом з півдня України!
– аж захлинався від нетерплячки професор.
– Майн ґот - ми ж земляки! Мої батьки, з діда-прадіда - німецькі колоністи з хутора Фрідріхсталь, що поблизу Гуляй-Поля!
Антон якось не здивувався. Тиждень тому, прямо в океані (криво в океані!) він абсолютно випадково познайомився з ще більш “неймовірнимочевидним” - миловидною, трохи огрядною панею Маргаритою (наших видно здалеку й одразу - хоч трісни!). Щоправда, спочатку “русо-туристка” назвалася “масквичкой”, а вже потім виявилося: з Новомиргорода, сусіднього районного містечка - кілометрів зо три городами й полями від його рідного радгоспу.
Гуляй-Поле - далеченько, за кількасот кілометрів, аж у запорізьких степах. Та хіба має це значення - за дев’ять тисяч кілометрів від рідного радгоспу! Фрайнбург-Фрідріхсталь-Комсомол - земляки!
– Наприкінці громадянської війни наше сімейство вимушено покинуло свій фільварок, - педантично перебирав події схвильований Мартін.
– Услід за залишками німецьких військ, кинутих кайзером напризволяще, чудом утекли аж до вільного міста Данціга. Мама розказувала: більшовики навалились - таке почалося! Продзагони, примусове вилучення хліба, коней, майна, примара голоду, розбій, бандитизм. Батька з дідом… роз стріляли за чоботи!
А потім… А потім я вернувся на батьківщину в 1942-му, але вже молодим солдатиком, військовим перекладачем вер махту. Воював недовго: восени наступного року - полон, і потяглися каторжні дні в дарницькому концтаборі під Києвом. Триклята війна…
Влітку нас, десяток калічених, обідраних, голодних “фриців”, чомусь перекинули у глибинку, на сільськогосподарські роботи. Виганяють з товарняка на залізничній станції, прямо в полі: тиша, сонце, пшениці стоять, ось-ось жнива, - ніби на планеті й не працював молох вселенської м’ясорубки. І я побачив її…
Мартін поперхнувся на півслові й усім тілом зайшовся сухим глибинним кашлем. Антон хутко подав бідоласі надрізаний кокос із теплим “помийним” соком і чомусь приготувався до ще однієї “реанімації”. Ледве відпустило… Та професор, схоже, ніби забув, про що він хотів щойно так гаряче розказати. Тіло неприродно обм’якло, втомлені, набряклі очі, зволожені від змагань з кашлем, знову втупилися в кінцівки босих ніг - ніби там і далі показували якийсь заворожливий кіносюжет.
– Агов, земляче!
– Антон помахом руки спробував вивести старого з раптового заціпеніння. І коли той відірвався від свого кіна, перевів стрілки на нейтральнішу тему, подалі від гріха.
– А чого тебе, старого волоцюгу, занесло на острів Тапробан? Невже одна ностальгія за земляками, древніми аріями - дрібним випадком в історії індусів й буддистів, які сьогодні такі ж близькі до німців, як, скажімо, циган до свого прапращура - єгипетського жреця?
Після тритижневих мандрівок храмами, святими для буддистів й індуїстів місцями не лише на острові, а й материковому Індостані - від Дарамсали, Бодгхаї, Варанасі до Делі, Канді й Коломбо, “русо-туристо” доволі пристойно орієнтувався принаймні в основних поняттях буддизму й індуїзму, засвоїв чималі шматки із шеститисячолітньої історії, звичаїв цих країв. Чим більше пізнавав, а попутно ще й бесідував з попутниками, читав усе, що попадалося під руку, тим частіше переконувався: “Як я мало знаю!”. А тут ось готовий “всезнаючий” професор - чому б не скористатися “безплатною інформацією” - для роботи журналіста пригодиться!
– Я, Ентоні, у такому віці, що пора знати Дорогу, - запалив люльку (ну, дуже доречно!) професор Мартін і остаточно став схожим на Хемінгуея.
– Щодо древніх аріїв… Вони не мої, а скоріш, твої земляки.
– Орія і орії-арії, тобто Праукраїна і праукраїнці-скити як предтеча індостанського буддизму й буддистів, одна з версій всесвітньої історії, - ти це мав на увазі? Мартіне, у сучасній Україні деякі гарячі голови доходять до того, що й Ісус Христос - прапращур українців!
– Не знаю, як у вас, а в тутешніх наукових і буддистських колах це доконаний факт: Будда, Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племені, що прийшло сюди за 500 років до нашої ери, належала до касти кшатриїв. До речі, якщо не помиляюсь, санкритське “кша”, з якого походить слово “кшатрия”, - ваше українське “кіш”? Що ж до німців - наше материнське коріння тягнеться від тевтонів.