Волоцюги
Шрифт:
– І що він зрозумів?
– Давайте замнемо, - Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:
– Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду - га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули - за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?
– Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, - підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону.
– А то вернусь до Києва - і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, - що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому - як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя “не переходити”, не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: “Прівєт, папа, я ваша тьотя!”.
Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний “народний художник”! Хоча при чому тут російська - не візантійською ж, тобто, грецькою “гутарити” у столиці… Та й хто тебе неволить - говори собі рідною, “не переходь”! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..
От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!
Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…
Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) “Сон” - тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?
Поки всі приходили до тями - професор Мартін Лютер (а ти диви - Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:
– Я так розумію: Пашка - православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…
Сварога - от, і його сина літнього сонця - Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), - свого! Пашка на прощання так і сказав. “Поважай, - каже, - інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному”. Якщо це “язичництво” - я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.
Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну “Анатомію художника”! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного - ха-ха!).
Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила - це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. “Катлєта по-кієвскі”, “Газєта по-кієвскі” - це зрозуміло, а от… І ти дивись - як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду - спартанське “ні”!
Кому ліньки, кому страшно, кому “пофіг”, хто взагалі не може “врубатися”. Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля - основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті “зірвані греками” мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий - далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, - це ж клас!
– Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, - звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє.
– А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?
Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку - і на стіл.
– Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?
– Фінанси беру на себе, - Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю.
– Потрібна чи не потрібна церква - ось у чому питання.
– Хто його знає, - непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах - почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде - московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?
– У райцентрі яка, тобто чия?
– Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, - немає, - зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників).
– Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, - отуди й їздимо - коли треба похрестити дитину.
– Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування?
– перепитав Антон.
– Видать, поближче до Москви, - почесав потилицю кум.
– Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…
– Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі?
– цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій.
– Прихід - із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…
Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш - ніби самогонки в рота набрав?
– Капець рідненькій-біленькій, - “народний художник” сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл.
– Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?
– Ти ж казав: ніби він є - Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!
– А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?
– Бусурмани - менше треба пити, - по-дружньому приструнив Толік.
– Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика - і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, - це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає - який Він?
Ну, а щодо символу - ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів - предків, живих і богів…
– Толік, тпр-р, приїхали, - компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії.
– А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…
– Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс - матеріали, техніка, люди…
– Усе на тверезу голову - крапка!
Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже “правильний” сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний “Стриж-екстрім”, колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся - дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і - коряжина піддалася, виринула на поверхню - ніби її звільнили від донної прив’язі.