Волоцюги
Шрифт:
Дійшло до того, що в Києві з’явився християнський король - помазаник римського папи Болеслав (укупі зі своїм біглим зятем-візантійцем Святополком). Розбивши мудрого Ярослава, ґвалтує його дружину, січе голови киянам-лжехристиянам. Бо, бачте, відтепер уже й грецькі ікони фальшиві, а латинські - правдиві. Не спасали навіть нагрудні хрестики й покірне знамення.
Уцілілі кияни-русичі на те все подивилися… і віддячили бодай за свого Дажбога - спалили церкву Софії грецької. Був би тоді костел - певно, пустили б по вітру і його.
Після “історичного хрещення” руська кров потекла рікою. Як тут не згадати кобзарсько-шевченкове: “Наробив ти, Христе, лиха!”…
Що в підсумку? Пантократор - наш Бог. Софія грецька, Мудрість візантійська - національна святиня. Хрещення - великий празник України. Візантійська релігія - візантійські інтриги між конфесіями, у політиці, владі. Світе ясний, світе тихий!
– Дідусю, - прощебетала розпашіла від ковзанки онучка Настя.
– Вгадай, якою мовою я тобі зараз скажу: “Пантеля па-се!”.
– Що тут думати: італійською, - самовпевнено бовкнув розумниця-дідусь.
– Ні, чекай, французьською - “панте-ля-па-се! том бля неж”. А може (згадався пантократор), - грецькою… Здаюсь!
От яскравий представник втраченого покоління, жертва тоталітарного режиму! Звичайно ж, українською: “Пан теля пасе!”.
Ну, і сміялась над дідом онучка! А після першої порції морозива розказала в кафе “прикольний” дитячий анекдот. Першокласник приходить до київського бутіку шкільного приладдя і запитує:
– Тітонько, а у вас є клей для першого класу?
– Немає, хлопчику.
– А зошити у хрестики?
– У які такі хрестики? Немає.
Дорослий громадянин, що стояв позаду, сердито перебиває:
– Мальчік, не мороч продавцю голову. Дєвушка, покажіть мені глобус України…
Ну, і реготали вони знову: Настя забула навіть про другу, обіцяну дідом порцію морозива. Дідові ж чомусь страшенно хотілося хильнути - грам так 100, не більше.
Даремно автори Євангелій позбавили Ісусика дитинства.
Ще від матері Веремій пам’ятав народну прикмету: коли перейде дорогу піп, монах, баба з порожнім відром, свиня, лиса кобила чи чорна кішка - буде невдача. Ну, кобилі й коту протистояти просто: першої сьогодні немає, перевелась, а з другим - треба взятися за ґудзика.
З іншими зустрічними… Щойно в’їхав до Златополя - напереріз пом’ятий чолов’яга в чорній заяложеній сутані, що підмітала видимість містечкового тротуару, зверху - легенька кухвайчина-безрукавка, розкішна борода, ріденькі довгі пасма на голові. У руках - переповнений пакет з торговою маркою “Мальборо”, через плече - ще якась торба, мобільний телефон біля вуха. Дріботів обабіч, і раптом - різко вліво, майже під колеса.
Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!
– Перепрошую, е-е, шановний, - вискочив Антон з авто.
– Добридень! Чи не підкажете, де тут живе Пашка Голуженко? Оце в гості зібрався, адреси - не знаю…
– А, це наш язичник - вам тут навіть мала дитина покаже, - відгукнулася “нещаслива прикмета”.
– Ви що: у справах, просто так чи також з тих… відунів-самбістів…
– Вважайте, що просто так: колишнього однокласника хотілось би провідати, - саме по дорозі з Києва…
– Ну-ну. Підніметесь вгору, потім повернете - і до кінця вулиці, там його “кубло”, - крайня хата…
Пашка щось майстрував у глибині двору.
Антон відразу його упізнав: та ж плечиста жилава статура, вайлуваті рухи, непокірне чорняве - ні, вже не зовсім чорняве волосся на голові, стягнуте на потилиці “по модному” - у хвостик. Стояла пізня осінь, а Пашка - ніби літо надворі, у клітчатій сорочці з рукавами, закачаними вище ліктів.
На прив’язі біля будки зайшовся противним дзявкотом собака, десь у садку, ніби спасаючи Рим, гоготіли гуси…
– Пашка-промокашка, друже, скільки літ, скільки зим, - Антон без лишніх “формальностей” відчинив хвіртку і ступив до двору.
Господар - ніби й не сплило 25 років: зустрів широкою посмішкою і цупкими обіймами ручищ.
Поки обмінювалися звичними репліками щодо ступені взаємної зношеності, на ґанку з’явилася привітна, коротко стрижена, така ж не зовсім чорнява жіночка, видать, дружина.
– Ой, здрастуйте, заходьте до хати!
– Моя Наталка, - потягнув під руку гостя явно розчулений Пашка.
– Пішли, будемо обідати. Ґанок, сіни, передпокій, вибілені мазані стіни, трохи занизька як для зросту Антона стеля, підлога - фарбована суржиком дошка, дров’яна плита з духовкою і невеличкою грубкою, кремезний стіл під клейонкою з маками, двері, двері з кованими клямками, які не так просто було відчиняти, а ще складніше - зачинити. Чистенько, акуратно, затишно, декілька пожовклих від часу фото старомодних чоловіків і жінок у рамках під вишитими рушниками, передвиборний календар якоїсь політичної партії.
– Щось не бачу “червоного покуття”, - жартома закинув господареві Антон, “набожно” потягнувшись до лоба.
– Ото ж казала йому - хай висить, так ні!
– всерйоз сприйняла слова гостя Наталка, що заходилася біля столу і плити. Поки там щось шкварчало-булькало, вони присіли на дивані просторої вітальні, заставленої книгами, телевізором з супутниковим тюнером, комп’ютером, усілякими живими “пальмами-фікусами” в декоративних діжках, - прямо-таки зимовий сад.
– Якщо не зраджує “стареча” пам’ять, востаннє ми зустрічалися ще в університеті, на твоєму історичному, - почав перебирати минуле Антон.
– Ох, і виручала ж тоді твоя підвищена стипендія! Збирався залишитися в аспірантурі - і що ж?
– Нудно стало на аспірантських “скрижалях історії”, - усміхнувся відмінник Пашка.
– Та й з житлом у великому місті сутужно. Наталка намовила: давай, каже, до рідної землі, мого Златополя, - батьківська хата стоїть пусткою. Так я став учителем історії у тутешній школі.
– А до язичників як записався? Он і наші хлопці у райцентрі розказували, і один твій землячок щойно “незлим-тихим” згадав…
– Це довга історія…
– Хлопці, гайда до столу, - Наталка запросила до двох десятків (не менше!) тарілок-мисочок, повних “закусок” і гарячих, щойно приготованих домашніх страв. Холодець з півня, вінегрет з капусти, варених бурячка, моркви, квасолі, картоплі; смалець зі шкварками, квашені та свіжі капуста, огірки, помідори, мочені яблука й кавуни, перець стручковий і “болгарський”, смажені кабачки, домашня ковбаса, яєшня з салом, борщ, запечений у духовці кролик, каші-картоплі, вареники, пиріжечки, часник, цибуля, узвар, вишнева наливка, жбан меду “зі своєї пасіки” і навіть молозиво - “щойно Лиска отелилася”… Весілля можна відгуляти! А коли Антон мов мультяшний гуляка-Вовк непевно вибрався з-за столу - усе, дякую, більше не можу, - однокласники вийшли на перекур.