Чтение онлайн

За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.

Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.

Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння — рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.

Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:

— Василю, дай пару черг по тому вікні, — потім повернувся до шофера. — Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.

Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.

Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:

— Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.

Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.

— Здається, зараз виїдемо куди треба, — буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув — тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.

— Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, — сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.

Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».

— Тут уже не проскочимо, лейтенанте! — крізь зуби процідив він.

— А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, — вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.

Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію — у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».

«Так, земляки, — подумав Байдак, — тим вже нема чого втрачати».

Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.

Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?

Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.

— Треба, хлопці, — тільки і сказав він.

Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.

«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» — мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) — «Досить гратися у війну — час воювати».

Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» — подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:

— Куди запалювальними садите?!

Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» — постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря — уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.