Чтение онлайн

Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.

Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.

— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.

Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.

«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:

— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?

Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:

— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.

«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.

«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»

— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.

Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.

— Добре, ближче до діла, — голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.

— Сподіваюся, — продовжував він тим часом, — ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.

Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:

— Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.

Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:

— Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, — осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників — Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…

На екрані з’явилося інше фото — доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка — чорно-біла світлина була дуже нечітка…

— На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.

— Я перепрошую, але хто «ми»? — нарешті втрутився в цю розповідь я.

Бородань засміявся:

— Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…

На екрані знов з’явилася нова світлина — молодий хлопець у гімназійному вбранні.

— Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.

На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни — ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.

— Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.

Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.

— Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.

На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий — можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.

— А що з ними сталося в таборах? — запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.

— До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була — повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.