Чтение онлайн

Я мовчки кивнула.

– Проте, як на мене, то світ – не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…

– Через заздрість?

– Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.

– Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…

Він засміявся:

– Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я – мадяр. Ти боїшся циганів?

– Ні.

– Ну й правильної Чого нас боятися?

– Ти – циган?

– Мої батьки. Але факти – річ уперта. З генетикою не повоюєш. – Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. – Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня – і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!

Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно гладити. Ян застиг. Я кинула на нього погляд з-під лоба і повільно облизала губи:

– Ти кого лякаєш, ромале? В моїй родині теж є циганська кров. – Мої пальці уже під тканиною його брюк пестили шкіру і, певне, добряче дражнили. – Ну що, позмагаємося в чарах?

Ян окинув приміщення задумливим поглядом:

– Шкода ресторанчика, гарненький був заклад…

– Чому «був»? Ми ще не починали.

– Тоді, мабуть, і не треба. Я здаюся. – Він підняв руки вгору. – Полонених берете?

– А що ти вмієш робити, хлопчику? – Моя нога піднялася ще вище.

– Ой, зупинись, Марго! Зупинись, доки я ще контролюю ситуацію.

Ян не жартував. Я відкликала ногу назад, взулася, поправила волосся і підвелася.

– Яне, я миттю.

У туалеті я відкрутила кран, холодною водою змочила потилицю, шию, руки, сперлася на раковину і з головою поринула у роздуми. Я хочу залишитись з Яном. Хоч би ким він був: видінням чи сном. До біса все! Не знаю, скільки в мене є часу, як довго я ще спатиму в тому світі, проте цей світ належить мені і Яну. Нам обом.

Повернувшись до зали, я побачила, що Ян розраховувався з гостинним хазяїном закладу. Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.

Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:

– Яне, куди ми їдемо?

Він здивовано глянув на мене.

– Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?

– Я хочу до тебе.

– Що??

Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.

– Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.

Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу– темно-червоні троянди і одна біла – королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру – ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:

– Ти розумієш, що робиш, Марго?

Я зустрілася з ним поглядом.

– Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.

Він взяв мене за руку і повів до дверей.

– Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.

Він одчинив двері, і мені перехопило подих.

Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал– маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ – величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:

– Яне, яка краса!

Він усміхнувся:

– Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.

Ян почав наближатися, я – відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив: