Чтение онлайн

Він кивнув:

– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?

Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.

Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?

– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.

Він загасив пальцями ароматичну свічечку:

– Ви поспішаєте?

– Відверто кажучи, я дуже стомилася.

– Дякую за відвертість.

– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.

Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.

Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.

– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?

Він усміхнувся:

– Як я міг? Ви незабутні, Марго.

Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.

– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.

– Що саме?

– Вони теж незабутні.

Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:

– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…

Тільки не червоніти, Марго!

– Вибачте, мені час…

– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.

Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:

– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?

У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:

– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.

Він уклонився мені:

– Красно дякую.

Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:

– Ну то що, додому?

– Так, якщо ваша ласка.

– Додому до мене чи до вас?

Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».

– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.

– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

– Ми друзі.

Він іронічно скривився:

– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

– Навіть так?

– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

– А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

– Кохання.

– Що?

– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.

Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.

– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.

Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.

– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:

– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.

– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?

Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:

– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.

Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.

– Костянтине, я піду.