Чтение онлайн

Я притиснулася лобом до дверей.

– Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.

В його голосі була усмішка.

– Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!

– А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? – Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)

Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.

Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:

– Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)

Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!

– Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!

Проте він і не думав зупинятися.

– Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! – Серія ударів.

Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?

У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він – насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.

– Знаєш, як цілують янгола? Ні? – Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. – Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше – самий поцілунок.

Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?

Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.

– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.

– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?

Він знизав плечима:

– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.

Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.

– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.

Я болісно скривилася:

– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!

– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. – А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.

Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.

– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.

Я зневажливо всміхнулася.

– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест – найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…

Він розсміявся:

– Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.

– Бачу, ти – фахівець.

Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив – я не розібрала:

– Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…

– Знаю. Вони старі, як гріх. – Я не стрималася і позіхнула. – Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде тобі вірною собачкою та…

Він перебив мене:

– Одягайся, Марго.

– Костянтине…

– Одягайся, або я тобі зараз допоможу!

– Я не хочу!

Він мовчки вхопив мене за руку, потягнув у спальню, відчинив дверцята шафи, передивився сукні, вибрав червону, ту, в якій мене вперше побачив, і кинув її на ліжко. Потім повернувся до мене і почав зривати з мене халат. Я пручалася, мляво, наче вві сні.

– Припини, Костю! Припини, я сама.

Костянтин глянув на годинник:

– В тебе три хвилини, дівчинко, – і залишив мене саму.

Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів

ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.

Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках – зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:

– Та що ж це таке!

Тієї ж миті мене грубо стягнули зі стільця. Я провела його сумним поглядом. Прощавай, затишний мій! Ти був непоганим притулком. Правда, трішечки твердува-а-а-а-тим. Я знов позіхала. Костянтин сів на ліжко, рішуче затягнув мене до себе на коліна і, чортибатькаючись, почав натягувати на мене сукню.

– Марго, що з тобою коїться? Ти що, п'яна?

Я почала вмощуватися на його грудях, щоб знов заснути. Це мені майже вдалося, але Костянтин вхопив мене за плечі і почав трусити, як стовбур дерева. Яка брутальність! Я зарюмсала і над силу розплющила очі.