Чтение онлайн

– Яне, скажи мені щось тією мовою. – Його чорні очі заблищали. Як нафта… – Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.

Ян простягнув до мене руки:

– Нгайяна.

– «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.

– Меа бету. – «Йди до мене».

Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.

– Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. – «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».

Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.

– А ксантору віє.– «Не дивися вниз».

– Ксантару біназ. – «Дивись на Венеру».

Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!

Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.

Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.

– Яне, як ти думаєш, мене не почули?

Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:

– Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда?– Я сховала обличчя на його грудях.

Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:

– Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.

– Гаразд. – Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:

– Що то було, Яне?

– Що?

– Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?

– Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.

– Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.

– Вгадала.

– Справді? – Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.

– Так. Старовинний ритуал вінчання.

Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?

Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.

Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день – таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!

Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.

– Радіо-таксі 058 слухає.

– Здрастуйте! – заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.

– Що-о-о??! – образився оператор.

– Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.

– П'ять хвилин вас влаштує?

– Краще три!

Оператор засміявся:

– А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!

– Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! – Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!

Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.

– Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.

У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна – таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.

На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках – величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі – фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав: